iсторія <-- Коломия ВЕБ Портал
 

Професійна структура і зайнятість населення Галичини у складі Другої Речі Посполитої (1921-1939 рр.)

Наталія КОРОСТІЛЬ

На окупованих Польщею західноукраїнських землях після 1923 р. не існувало жодних автономних прав як в політико-адміністративному, так і в соціально-економічному плані1. Природньо, що це відображалось у кожному кроці нового керівництва. На території Галичини окупаційною польською владою одразу ж було здійснено адміністративний поділ за загальнодержавним принципом на чотири воєводства – Львівське, Станіславське, Тернопільське і Краківське2, де згідно перепису 1931 р., (на всій окупованій території площею понад 120 тис. км2) проживало майже 9 млн. осіб3.

Уся політика іноземних урядових і фінансових кіл, прямо чи опосередковано, була спрямована на збереження економічної відсталості західноукраїнських земель, які експлуатувались національним польським та міжнародним капіталом. В економічному потенціалі Польщі, західні землі України мали в кілька разів меншу питому вагу, ніж автохтонні регіони Другої Речі Посполитої, однак в умовах окупації Польщею галицьких регіонів більшість керівних посад у органах місцевої адміністрації займали поляки. Українське населення було переважно селянством за незначним винятком шляхтою ремісництвом, і може лише із ста один дворянин чи панич. Українство було представниками професій нищого рівня: землероби, ремісники, лісники тощо. Так, як Галичина споконвіку вабила до себе людей багатими природними ресурсами – добрими ґрунтами, лісами, пасовищами та сіножатями, повнородними річками, корисними копалинами4, не дивно, що нова – стара влада була зацікавлена в тому, щоб їх експлуатація відбувалася силами місцевого українського населення, однак прибуток залишався в руках польських можновладців.

Намагаючись зберегти умовну “субординацію” між народами, поляки виступали проти використання української мови, звичаїв, обрядів і відкрито знущалися з українського населення. Місцева керівна адміністрація не допускала автохтонне населення до навчання, командування чи роботи на вищих сходинках влади.

Що стосується характеру праці, то вона, як засвідчують мемуарні матеріали, в основному, була пов’язана із хліборобством, лісом і виконувалась як чоловіками так і жінками. Як пише український дослінник Степан Зубаль, "одного поля село має дуже мало і тому мешканці займаються роботами в лісі. Одні вирубують дерева на будову домів і на опал, інші збирають зрубане гілля з дерев, складають у купи, які бідніші люди закуповують на опал по дуже дешевій ціні"5. Жінки переважно виготовляли полотна, і, що цікаво, таке примітивне ткацтво відбувалось, як правило, вдома6.

В сільському господарстві Галичини поляки виступали, перш за все, як великі землевласники. Про це свідчить наведена нижче таблиця про розподіл поміщицького землеволодіння за національностями (у відсотках)7:

Кількість і загальна площа поміщицьких маєтків
Воєводства Поляки Українці Євреї Німці
маєтків зем. площ маєтків зем. площ маєтків зем. площ маєтків зем. площ
Львівське 87,1 89,0 1,5 0,7 8,5 4,1 2,1 4,8
Станіславьке 84,8 74,2 6,0 1,2 5,7 2,5 1,0 1,8
Тернопільське 90,8 95,6 3,1 0,9 5,4 3,4 0,5 0,1

Цілком зрозуміло, що політика полонізації і колонізації регіону особливо поширилась у 20-30-х рр. ХХ ст. Цьому значною мірою сприяла земельна парцеляція, яка була використана перш за все не для хоча б часткової ліквідації земельного голоду українського селянства, а для створення надійної опори для польських колоністівосадників, що в свою чергу отримували в середньому більш як 20 га під одне господарство. За період з 1919 по 1931 рр. вони зайняли в Галичині 400 тис. га. землі. В 1930 р. в Західній Україні і Західній Білорусії одних осадників, організованих в «союз», нараховувалося біля 16 тис., тобто осіб разом з сім’ями біля 50 тис. осіб8.

Польський уряд давав осадникам допомогу і всілякі пільги. Був навіть утворений спеціальний колонізаційний фонд у розмірі 70 млн.марок, спрямований на це9, після чого вже у 1922 р. осадники Львівського воєводства одержали допомогу 39 млн. марок у формі довготривалої позики10.

Внаслідок таких подібних заходів уже до середини 1921 р. у 300 місцевостях Східної Галичини поляки контролювали понад 160 тис. га землі, що становило майже ¼ всього земельного фонду, який підлягав земельній реформі11.

Сучасний львівський науковець Ю.Ю. Сливка зауважує, що політична суть реформи 1925 р. полягала в тому, щоб зберегти на західноукраїнських землях велику земельну власність – бастіон експансії на українські землі, і по–друге, домогтися, щоб, земля, вилучена внаслідок парцеляції, повністю перейшла в руки осадників і військових колоністів12, в яких польський уряд вбачав один з найефективніших чинників, здатних змінити ситуацію в краї на користь поляків. Крім того, вони мали стати опорою в боротьбі з національно–визвольним рухом галицьких українців13.

Сільськогосподарських угідь в досліджуваному регіоні було 637,6 тис. га., або 45,8% від загальної площі. Ліси та лісовкриті площі складали 633,3 тис. га. – 45,5%, інші площі - 121,8 тис. га – 8,7%. Дві групи господарств Галичини - пролетарські і бідняцькі - становили 79,9% від усієї кількості господарств і маєтків, однак землі їм належало тільки 23,6%. На одне господарство припадало в середньому 2,5 га землі. Водночас питома вага усіх поміщицьких, державних, монастирських, церковних маєтків складала 0,6%, а площа їх земель - 40,3% від загальної кількості, тобто 572 га землі на один маєток14.

Загальна характеристика землеволодіння в часи польської окупації Прикарпаття дають показники розподілу земель між різними категоріями власників. Із загальної площі сучасної Івано-Франківської області 1399,7 тис. га в 1931-1935 роках селянам належало 595,3 тис. га (42,5%), поміщикам - 358,6 тис. га (26,5%), державі 286,0 тис. га (20,4%), церкві - 64,3 тис. га (4,6%), громаді - 95,5 тис. га (6,9%)15.

У середньому на одне сільське господарство припадало 2,8 га землі. Тих господарств, що мали площу землі до одного гектара, в краю було 24%, а від одного до двох гектарів - 26%, тобто кожний четвертий селянин мав до одного гектара землі, а кожний другий - до двох гектарів. Тільки одна десята частина всіх лісів перебувала у власності селян, тому останнім навіть доводилося купувати лісоматеріали, які ставали малодоступними для найбідніших верств населення. Натомість поміщицька частка у земельно-лісовому комплексі складала четверту частину всіх земель, в тому числі– третину лісів. Держава володіла пятою частиною всіх земель і половиною лісів краю16.

За даними проведених у 1930–1931 роках переписів, в сільському і лісовому господарствах західноукраїнських земель (у межах сучасних семи областей) було зайнято 73,8 відсотки місцевого населення, в промисловості і будівництві - 10,2 відсотки, на транспорті і в зв’язку - 2,3 відсотки, в торгівлі - 5,2 відсотки, в інших галузях - 8,5 відсотки. Переписи включали не лише зайнятих на виробництві, а й чисельну масу безробітних, однак, насправді кількість працюючих в промисловості населення була ще нижчою. Майже не змінилася кількість україномовного міського населення, яка не перевищувала 21 відсоток. Істотно зросло лише населення Львова – з 212 тис. в 1914 р. до 340 тис., у 1939 р., хоча рівень професійної зайнятості практично не зазнав змін. Питома вага українців у промисловості, включаючи безробітних, підвищилася між переписами 1910 і 1931 рр. з 22 до 24%, а всіх зайнятих у промисловості, будівництві, транспорті і зв’язку з 54 до 56%. Більш як 2,5 дорослого населення працювало в сфері послуг або утримувалося іншими заробітками17...

читати далі... (повний текст)

вверх

2000-2015 © Ю.Молодій розміщено: "YES" ISP
Потрібна реклама?
пишіть...