історія <-- Коломия ВЕБ Портал
 

Українське шкільництво в Коломиї

Марія Кобринська
"Коломия й Коломийщина", 1988 р.

Значення освіти й виховання в історичному процесі народу неоціненне. Вони збагачують знання про світ і людей, поширюють обрії нашої думки та спричинюються до духовного росту. Вони є основним елементом у розвитку народу, що навчаючи про його минуле, про геройські дії предків, розбуджують національну свідомість. Та й з уваги на це стали вони прицілом польського уряду, що послідовно й систематично змагав до полонізації українського населення. Методи мінялись, але ціль лишалась та сама — збільшення польського стану посідання, зміцнення польського елементу коштом українського автохтонного населення. Мінялися засоби — парцеляційні закони, осадники-військовики, колоністи з західних областей Польщі, врешті утраквізація української школи. Почався наступ на українські землі, на українську школу.

За увесь час свого 20-літнього існування поверсальська Польща не зуміла примиритися з дійсністю, що вона не є одно національною державою, і в її межах живе майже 40 відсотків українського населення, що має міжнародними договорами забезпечені права. За увесь той час не розв'язала вона українського національного питання, недобачала життєвих потреб українського народу та за своєю національною політикою не помічала їх.

Українське шкільництво в межах польської держави ще й досі як слід не досліджене. Відтворення історичного процесу народу ставить перед дослідником завдання вивчити джерельний матеріал доби з усіма внутрішніми національними, соціальними та політичними суперечностями, різницею ідеології й інтересів народу та офіційної ідеології держави чи правлячої верстви. Джерела відбивають життя даної доби, її специфіку.

Писав на цю тему відданий українському шкільництву співробітник товариства “Рідна школа” Іван Герасимович у першому томі Енциклопедії українознавства (Мюнхен 1949). “Українські землі під Польщею”, ст. 942-949 та в праці “На тривогу”, “Основи української нації загрожені”, Львів, 1929. Герасимович добре обізнаний із справою шкільництва і свідомий на які труднощі вона натрапляє. Він наводить обіжник куратори з 30-го жовтня 1923 р., ч. 3316 “Всі школи як публічні, так і приватні на території Речіпосполитої Польської є в тіснім значенню слова польськими школами. Про інші школи, які не відповідають ідеї польської державності в польській державі, не може бути й мови. Обіжник запроваджує польську мову у зовнішнім і внутрішнім урядуванні в українських приватних і публічних школах. Зарядження куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського касує назву український, яким народ себе називає і з яким зв'язаний емоційно, та вводить термін “рускі”. Це перші удари між офіційною ідеологією а то вже й практикою польського уряду щодо українців, найбільшої національної меншини Польщі. Услід за цим входить в життя назва “Малопольска Всходня” на означення Східної Галичини. Герасимович наводить теж слова міністра заграничних справ Августа Залєвського на бенкеті Товариства для досліду міжнародних питань з 24-го березня 1929 р. про ліквідацію українського питання в Польщі через асиміляцію українського населення.

До нечисленних досліджень українського шкільництва поверсальської Польщі належить праця маґістра Василя Вериги “Там, де Дністер круто в'ється”, історичний нарис виховно-освітньої політики в Галичині на прикладі учительської семінарії та гімназії в Заліщиках 1899-1939. (Канадське НТШ, Торонто, 1974). Увага автора звернена на семінарію, її вихованців та учителів, але він слідкує теж за життям та його проявами, що йдуть мимо та заторкують його. Торжественне відкриття її відбулося 1 вересня 1899. Це утраквістична школа, в котрій частину предметів викладали українською, а частину польською мовою, хоч у дійсності польська мова мала перевагу. Вся адміністрація велась польською мовою, річні матуральні свідоцтва видавали тільки польською мовою. Українські учні завжди говорили між собою по-українськи помимо зауваг учителів. Частина учителів була української народності, частина поляки.

В оцінці учнів були між учителями справедливі люди, що по-батьківськи ставилися до молоді, напр., директор семінарії Осип Маковей, математик поляк, дуже гуманна й чесна людина, учитель музики — чесна людина до всіх учнів ставився так, як кожний педагог повинен ставитись. Та учитель історії й географії, здається, німець з походження, був одним з більших польських шовіністів і ненависників всього, що українське. Теж і полоніст, зайнятий у семінарії полоніст, шовініст, не міг здобутися на об'єктивізм в оцінці учнів, був мстивий.

Дискримінаційна поведінка учителів супроти учнів українців знайшла свій відгомін на сторінках учительського журналу “Промінь”. Директором семінарії мав бути завжди українець, такий був договір українських послів у Відні. Школа, що мала бути утраквістичною, стала польською школою.

Дещо про школи та шкільництво тих часів знаходимо у споминах, напр., у книжці ред. Івана Кедрина-Рудницького “Життя, події, люди”, що наводить маловідомі подробиці, які дозволяють краще розуміти польську політику супроти своїх меншин. Регіональні збірники, що виходять під фірмою НТШ також “насвітлюють шкільні справи під кутом, зору своєї округи. Врешті тогочасна преса приносила вістки, що стосувалися нашого шкільництва. Львівський щоденник “Діло” з 25 грудня 1923 року приніс телеграму з Золочева про закриття всенародної приватної школи УПТ в Золочеві ім. Маркіяна Шашкевича. Полагоджуючи справу, кураторія Львівської шкільної округи уневажнила дозвіл кол. Шкільної крайової ради, даний “Руському педагогічному товариству в Золочеві на ведення вселюдної школи з руською мовою навчання ім. Маркіяна Шашкевича, з причин наведених у звідомленню, а головно, що наука в переважній кількості предметів не відбувалася згідно з зобов’язуючими програмами”.

Проти цього запорядку відбулося численне віче батьків 19 грудня 1923 р. В імені батьків виступив один з батьків, що опрокинув нестійкі закиди польської влади. Він виявив, що школа придержувалася цілковито зобов’язуючих планів, що навчання релігії, відбувалося правильно, лише короткий час через самовільне закватировання польського війська в церковнім домі не було можливості примістити катехита, й навчання вів інший священик, наскільки йому дозволяли на це приходські обов'язки. Неправдою є начебто учителі цієї школи не мали кваліфікацій для навчання у школах польської держави. Всі вони учителі передвоєнні з передвоєнними кваліфікаціями, які обов'язували всі краї, заступлені в кол. австрійській Державній раді. Наука відбувається точно на підставі апробованих підручників і при ревізії знайшов польський інспектор лише в одної шкільної дитини, на 500 дітей, Історію Івана Крип'якевича як її приватну власність. Зібрані батьки на шкільному вічу 19 грудня 1923 р. в Золочеві, заслухавши рефератів, одноголосно протестували, домагаючись скасування того запорядку. Вони вибрали Комітет батьків оборони рідної школи, який має в порозумінню з Кружком УПТ в Золочеві боронити прав українського шкільництва і матеріально підтримувати наші школи”.

Останні роки принесли в польській літературі спробу зіставлення підсумків польської шкільної політики й реакції з української сторони. Маю на думці габілітаційну працю, видану за згодою ректора Вищої школи педагогічної в Сєдльцах. Автор Мечислав Іваніцкі “Осьвята і школьніцтво українське в Польсце в лятах 1918-1938”. Редактор доц. габ. Вацлав Войтиньскі, видавництво учбове, 1975. Це джерельна праця. Автор використовує джерельний матеріал з архіву Нових актів у Варшаві, Центральний архів міністерства внутрішніх справ та архів Польської академії наук. Автор мав відвагу глянути правді в очі. Він бачив ограничення польського законодавства, що гамували розвиток українського шкільництва, бачив надужиття польської адміністрації. Іваніцкі наводить теж слова міністра Болеслава Міклашевського українській делегації з Холмщини, коли вона клопоталась про заснування української школи у Варшаві для дітей петлюрівців. “Я не буду спішитися з відкриттям українських шкіл” і просьби не задовільнив. Цей випадок, як і багато інших, стосується й інших земель України, а не лише Покуття й Коломиї, вони стосуються того самого народу, що його Польща намагалася послідовно асимілювати. Він розглядає критично історичний процес українського шкільництва поверсальської Польщі.

Коли говорити про українське шкільництво між двома світовими війнами, не можна поминути товариства “Рідна школа”, яке має великі заслуги за поширення мережі українських шкіл у Галичині, організації передшкільного виховання й садочків, видавничої діяльності шкільних підручників та ведення шкільних бурс. “Руське товариство педагогічне” постало у Львові 1881 р. В 1912 змінило назву на Українське товариство педагогічне, а в 1926 р. поширило її на Українське педагогічне товариство “Рідна школа” та під впливом наростаючих конечностей прийняло рішення перебрати під свою опіку все українське шкільництво. Воно складалося з кружків “Рідної школи”, що в повітах творили Окружні союзи кружків, “Рідної школи” та підлягали Головній управі, “Рідної школи”. Ситуація вимагала не тільки задержати тогочасний стан посідання, коли йде про приватне шкільництво, але дальшої розбудови й поширення діяльності, щоб запевнити найширшому загалові молоді виховання в національнім дусі.

У своїй діяльності “Рідна школа” ставила наголос на національне виховання молоді та перебрала відповідальність за програму навчання української мови в публічній шкільній системі. Вона дбала про фонди на втримування шкіл, співпрацювала з учительським збором і мала постійний зв'язок з батьками шкільних дітей. Основою доходів, “Рідної школи” були оплати за навчання дітей у школі, але то було далеко не вистачальне на покриття всіх видатків, тому громадянство оподаткувало себе місячними членськими вкладками. Крім того “Рідна школа” використовувала кожну нагоду, щоб запевнити українській дитині українське виховання. “Коляда” й “Писанка” були призначені на “Рідну школу”. Решту треба було здобувати різними імпрезами — фестинами, фантовими лотереями та святами молоді, що були показом умілості та організованості нашої молоді і тішилися великим признанням суспільства. Інколи загальна збірка в місті приносила успіх, але треба було заздалегідь дістати дозвіл адміністраційної влади, бо траплялось нерідко, що приходила відмова. Збірки доповняли пожертви з Америки, Канади, а навіть з далекого Гонґ Конґу.

Становище українських приватних шкіл погіршилося, коли ввійшов у життя новий закон про шкільний устрій з 31 липня 1924 р. Він носить назву тодішнього міністра освіти й віровизнань, відомого ендека, професора економії Львівського університету Станіслава Ґрабського. Закон відбиває становище польської ендеції з претензіями до земель з часів передподілової Польщі. “Леґс Ґрабскі” не вдоволявся етнічними територіями Польщі, а сягав до Львова і Вильна — землі українські й литовські. Шкільне законодавство мало асимілювати населення східних земель. Поставала конечність випрацювати українську програму освітньої політики на тлі біжучої хвилини.

В тій цілі Українське педагогічне товариство “Рідна школа” скликало загальні збори на 16-го березня 1032 р. у Львові, домагаючись українських народних шкіл на теренах замешканих українською людністю. Загальні збори домагаються знесення закону з 31-го липня 1924 р. “Леґс Ґрабскі”, що заводив утраквізацію українських шкіл. Поминаючи його педагогічну шкідливість, він був засобом денаціоналізації, що в практичнім вихованні відбирає українській людності можливість навчання в матірній мові. Утраквізм противиться конституції держави та зобов'язанням, прийнятим Польщею у справах народних меншин. В дальшому загальні збори домагалися такого навчання й виховання у школах усіх типів і ступенів (програми, підручники, системи, виховання) щоб відповідали народним, культурним і суспільним потребам українського народу та опирались на джерелах його культури й традиції.

Закон постановляв, що в місцевостях, де були дві школи, одна з українською, друга з польською мовою навчання поєднуються в одну утраквістичну школу, яка по суті була б польською школою. Єдиний спосіб, який дозволяв батькам виявити свою волю щодо навчальної мови у школі, були плебісцити. Закон передбачав, що коли в даній місцевості знайдеться принаймні 25% української людності, а батьки чи опікуни зложать декларації для принаймні 40 дітей української національності у віці 7-14 року життя, їх становище щодо навчальної мови у школі може бути взяте під розвагу. Управа “Рідної школи” створила окрему комісію для правної оборони, давала поради і вказівки у справах шкільних плебісцитів та вела їх евіденцію, бо діялись при обчислюванні поважні надужиття. “Рідна школа” була речником волі українського народу, вона поставилась негативно до політичної лінії кураторії, до польської шкільної політики, що накидала польське державне виховання.

За опіку над українською дитиною та над українським доростом “Рідна школа” заслужила на признання всього українського народу. її делегат переводив візитації шкіл. Вона вела усвідомлювальну акцію серед широких верств суспільності про потребу поширення власного шкільництва.

II

Частина України, що її звуть Покуттям, як назвав свою мапу нашої ближчої батьківщини французький картограф Ґійон Девассер де Боплян, що від польського уряду будував Кодак. Це дідизна Романовичів, що після них перейшла під володіння Польщі і як Руське воєводство була її складовою частиною. Урожайна галицька земля зміцнювала господарку Польщі та стримувала наїзди кочовиків Сходу. Власність цієї землі глибоко ввійшла в комплекс думання поляків; вони почали вважати її своєю беззастережною власністю, дарма що була власністю української людності, яка мовою, віровизнанням, культурою та звичаями різнилася від них. В 1772 р. в першім розборі Польщі, ці землі дісталися Австрії.

Після першої світової війни, Рада амбасадорів порядкуючи справи Європи, відпоручники Америки, Англії, Франції і Японії, як виконавчий орган Найвищої Ради, передали її Польщі із застереженням для неї автономії. Цю клявзулю підписав уряд Польщі, який одначе до кінця свого існування, зобов'язання не дотримав. То було дуже прикре для жителів землі — скільки жертв пішло намарно, скільки заведених надій. Рішення Ради амбасадорів з 15 березня 1923 р. сколихнуло галицькими українцями, що мали тепер опинитися в межах Польщі.

Рішення викликало тривожні настрої, а навіть зневіру в людську справедливість, що всупереч кличам про самовизначення народів, віддає Східну Галичину Польщі, не питаючись жителів цієї землі про їх волю. А свою волю галицьке громадянство об'явило виразно актом 1 листопада 1918 р. Це ж ішло про споконвіку українську землю, складову частину Київської держави, а згодом самостійного Галицько-Волинського князівства Романовичів, де був осідок либонь найстаршого єпископства Київської митрополії.

Українці, найчисленніша група непольського населення, що жило компактною масою у східних воєводствах, а в деяких, наприклад, у Станиславівському воєводстві становила 68 % всього населення. Розпочався двадцятирічний період Західної України під владою Польщі, виповнений твердою, непосильною боротьбою за збереження свого стану посідання, за українське шкільництво, за духовий зв'язок з минулим та защіплення в молоді пошани й любові до свого. А однак то була доба, що заслуговує на наше признання. Доба, що виростила тугих людей та сильні характери, що серед важких тогочасних умов шукали своїх прав. Українська земля шляхом парцеляції переходила в чужі руки, а український селянин, малоземельний або безземельний став пролетарем. Не менш дошкульно відчував нарід шкільне законодавство: утраквістичні школи, нумерує клявзус, а по скінченню, — безробіття, державні посади були для українських молодих людей майже недоступні.

Закон про тимчасовий лад шкільництва з 1920 р. передавав провід і опіку над шкільництвом у Польщі міністрові віровизнань і публічної освіти. В терені нагляд за шкільництвом мали куратори і шкільні інспектори. У Східній Галичині розв'язано 8 лютого 1921 р. Шкільну крайову раду у Львові і створено Кураторію Львівської шкільної округи, якої компетенція розтягалась і на Станиславівське воєводство. Закон про тимчасовий устрій шкільництва, виданий перед рішенням Ради амбасадорів обов'язував до другої світової війни. Шкільні окружні ради перемінено на повітові Шкільні ради, що до них входили представники шкільної адміністрації і громадський чинник, отже й українці, але українці не були заступлені в кураторії. В таких умовах старатися про відкриття нової школи не мало ніяких виглядів.

Запорядженням Ради шкільної крайової з 7.IX 1892 дозволено відкриття першої кляси гімназії з “рускою” мовою навчання в Коломиї паралельної до першої кляси польської гімназії. Щороку підходила ще одна кляса. Вони були під безпосередньою управою директора польської гімназії аж до 1894-95 рр., коли австрійський уряд установив для цих кляс окремого директора, Софрона Недільського, кол. учителя польської гімназії. Незабаром міністерство віровизнань та освіти запорядило відокремити руські кляси від гімназії з польською викладовою мовою й утворити з них самостійну ц.к. гімназію з руською викладовою мовою з початком шкільного року 1900-1901.

Відкриття нової гімназії відбулося 3.ІХ 1900. То було свято цілої Коломиї, а навіть Покуття. По богослужінні, що його відправив о. крил. Коблянський, зібралися представники місцевих властей, крайовий інспектор шкіл, візитатор Іван Левицький, котрий репрезентував намісника, що сам не міг приїхати з уваги на сподіваний приїзд монарха до Львова. Між гістьми був доктор Теофіл Окуневський, адвокат з Городенки, посол до австрійського парламенту, що робив старання у справі заснування цієї третьої гімназії з українською мовою навчання в Галичині. Так можна розуміти слова директора Недільського про акцію патріотів у Відні.

Друга частина свята відбулася в залі гімназійного будинку при участі батьків учнів, членів учительського збору обох гімназій та учнів “руської гімназії”. Свято почалося співанням величавого псальму Бортнянського “Слава во вишніх Богу” хором учнів гімназії, а потім інспектор Левицький, як представник найвищої шкільної влади в краю, подякував монархові. Він висловив теж побажання школі в імені намісника та, звертаючись до молоді, заохочував її до щирої, совісної праці для засвоєння знання. Вона повинна бути свідома обов'язків, які ждуть на майбутніх громадян. Промовляв теж директор нової гімназії Софрон Недільський. Згадавши про заходи “руських послів”, правдоподібно д-ра Окуневського та місцевих автономних урядів, вказав на завдання середньої школи та велике значення навчання в рідній мові. Промовляв теж директор польської гімназії і посадник міста й посол до галицького сейму. Ряд промов закінчив учень 8-ї кл. Тимощук, що від учнів висловив подяку за відкриття школи, де молодь може вчитися в рідній мові. Торжество закінчилося співанням національного гімну.

З нагоди відкриття гімназії надійшли до дирекції привітні телеграми від “обох руских гімназій” — академічної гімназії у Львові, за підписом директора Харкевича, та гімназії в Перемишлі, від дирекції й учительського збору. Звіт дирекції гімназії в Коломиї містив поіменний список учителів, зайнятих у шкільному році, розклад обов'язкових предметів та приписаних підручників. Закінчувався літописом гімназії, що відзначував важніші події в життю школи та її учнів. Тож була клясична гімназія, з 8-ма годинами тижнево на латинську мову, 5 годин на грецьку від 3-ої кляси. Навчанню релігії — 2 години тижнево, екзорти, реколекції перед великодніми святами та тричі в році сповідь і св. Причастя мали виховувати молодь в релігійнім дусі. На “руский язик” припадало 4 години тижнево.

Торжественно обходила гімназія день народження та іменин цісаря. Багатою програмою відзначала гімназія сорокову річницю смерти Тараса Шевченка. Складалась вона з промови учня VIII кл. Тимощука про значення Шевченка у світлі всесвітньої критики, декламації та музичних і вокальних точок, що свідчить про музичну культуру середовища. Вечір закінчився промовою директора до молоді.

Письмовий іспит зрілості відбувся 6-11 травня, а усний 28, 29 і 30 травня. 31 травня 1901 р. після Богослужіння в церкві зібралися абітурієнти й учні VII кл. у школі, і директор у присутності учителів найвищої кляси й батьків абітурієнтів роздав свідоцтва зрілості. Перед цим господар VIII кл. доктор О. Макарушка теплими словами попрощав своїх учнів, що виходили вже у світ, а потім абітурієнт В. Левицький в імені своїх товаришів дякував учителям за працю і заходи над освітою і вихованням молоді. Врешті директор прощав абітурієнтів і подав деякі вказівки й поради на нову дорогу життя. Той пам'ятний день закінчився співанням національного гімну. Перші випускники пішли у світ.

В 1901 р., 3 червня гімназія перший раз відзначила день свого ангела, св. Константина Великого торжественним Богослужінням у приходській церкві. Долучена статистична табеля виявляє з кінцем року 1900-1901 338 учнів. Коломию як місце уродження подали 27 учнів, Коломийський повіт — 67, а інші повіти 232 учнів. Знаходимо там теж уродженців австрійської монархії в числі 10 та двох із заграниці. Шкільна оплата за кожний піврік становила 40 корон. Рада шкільна крайова могла звільнити від оплат, коли учень одержав добрі ноти.

Почався другий рік повної гімназії. Літопис з малими змінами в учительському складі повторюється відмічуванням цісарських іменин, Богоявленських святкувань та поминального Богослужіння в річницю смерти цісаревої Єлизавети. Відзначено теж 25-ліття понтифікату Папи Лева XIII. З великою увагою зложена програма свята для відзначення 41-ї річниці смерти Тараса Шевченка.

Восени і взимі а навіть навесні в Коломиї лютувала пошесть, і значне число учнів, хворіло і мусило покинути школу. Статистика показує приріст учнів у 1901-1902 р. Гімназія мала 389 учнів. На місто Коломию припадає 31 учень. 88 учнів походили з Коломийського повіту, а 259 з інших повітів Галичини. З інших країн монархії приїхало до Коломийської гімназії 10 молодих людей а 1 із заграниці. Всі учні подали як рідну мову “руску”. Два були римо-католики а 1 греко-східного віровизнання. Решта учнів 386 були греко-католиками.

Звіт дирекції гімназії за 1906-1907 р. згадує про відвідини гімназії Станиславівського єпископа Григорія Хомишина з нагоди його відвідин у Коломиї. Того року великодні реколекції для учнів вищих кляс виголосив о. Сотер Ортинський, а для нижчих кляс доктор Тит Галущинський.

На шкільний рік 1907-1908 припадає заснування наукових кружків учнівських, які в дальших роках розвивалися дуже добре й розбуджували зацікавлення учнів. Опікуном руського кружка був професор Ярослав Гординський, а головою з-поміж учнів був Соневицький. Засідань кружка було кільканадцять, 8 відчитів на теми: Володимир Шашкевич, Тимофій Бордуляк, Петро Карманський, Марко Вовчок у світлі найновіших дослідів, Бориславське життя в українській літературі, Сільське життя в Гомеровій “Іліаді” і в нас, Цензурні заборони українського слова в Росії, “Сон української ночі” В. Пачовського і “Веселе” Виспянського.

Після кожного відчиту йшла оживлена дискусія, що причинялась до кращого розуміння порушуваних питань та інтелектуального розвитку молоді. На кожнім засіданні були присутні кілька вчителів, що забирали слово в дискусії і давали вказівки доповідачам. На відчити приходили члени кружка та запрошені товариші. У тому ж часі заснувався й історичний кружок, що мав 72 члени. Провід кружка обняв учитель історії Йосип Чайківський. Теми, опрацьовувані членами, свідчать про зацікавлення учнів, напр., Іван Виговський і галицькі постуляти, Панщина й данина українських селян до половини ХVII в., Володимир Антонович, Постання великого князівства московського, Два послідні повстання козаків перед Б. Хмельницьким, Перші козацькі повстання.

Звіт дирекції гімназії подає ще спис над обов’язкових предметів, як “Історія рідного краю”. Всі учні брали цей предмет. На спів була призначена 1 година тижнево. До над обов’язкових предметів належали ще й рисунки, гімнастика і каліграфія. Руханку, звану гімнастикою, вів Михайло Книш одну годину на тиждень. Книш вів Пласт у Коломийській гімназії. Літопис шкільного року 1910-11 згадує про загальні збори гімназійної читальні, що відбулися в присутності професора Примака та доктора Ярослава Гординського з участю 147 учнів. Місячна вкладка становила 10 Крейцерів. Читальня була відкрита кожної середи і п'ятниці від години 3 — 5. Пересічно 25 учнів користало з читальні. Деякі книжки брали додому. В читальняній бібліотеці були різні журнали, як “Літературно-науковий вісник”, “Записки Наукового товариства ім. Шевченка”, “Українська хата”, “Нива” та 345 книжок, багато в німецькій мові: (“Kraft und Schonheit”. “Welt der Planeten”, “Saugetiere fremder Lander”, “Die Kultur der Kulturlosen”, “Heide und Moor”, “Vogel fremder Lander”).

Підсумовуючи білянс праці державної гімназії з руською мовою навчання в Коломиї на підставі фактичного матеріалу, можна ствердити, що виконала вона своє завдання як під оглядом педагогічним, так і громадським і професійних та наукових студій. Вона формувала її характери й будила національну свідомість. Ми помічаємо, як у школі з руським язиком навчання появляється термін український і здобуває собі місце. Використовуючи години історії та руської мови, такі теми, як кріпацтво, козацькі повстання, повстання гетьмана Богдана Хмельницького, боротьба під Полтавою, скасування гетьманщини, зруйнування Січі глибоко западали в пам'ять молодих людей і разом з національними святами на пошану Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича чи Миколи Лисенка творили пробудження, спонукували шукати відповіді на питання, що довело до цензурних заборон українського слова в Росії. Між кол. абсольвентами гімназії не один зайняв видне місце в громадському життю, професійному чи науковому світі або став зразковим душпастирем. Багато молодих людей, що покінчили Коломийську гімназію, не маючи змоги дістати відповідну до своїх студій працю, головно за польських часів, верталися на село для праці для нього — в кооперації, в “Сільському господарі”, “Просвіті” і “Рідній школі”. Директорами гімназії були: Софрон Недільський, Прокіп Мостович, Станислав Котецький, д-р Антін Княжинський та останній, вихованець Коломийської гімназії Олекса Ковбуз.

Розвал австро-угорської монархії, що давав великі надії українському народові, створив новий лад на європейському континенті. Народи, що їх етнічні території находилися в межах імперії, почали підготовлятися до великої історичної хвилини, перебирання влади в свої руки. Державотворча праця охопила й українців, що зголосили свої права до Східної Галичини. Україна зголосила свої права до відвічної своєї батьківщини, Польща поза Західною Галичиною висунула претензії до “історичних” земель, що колись належали до Речіпосполитої, заселених українською людністю. Почалась отверта боротьба, припечатана рішенням Ради амбасадорів з 15 березня 1923 р., яка передала Сх. Галичину Польщі, а Польща підписала цей договір, що зобов'язував її до культурної автономії і зобов'язання не дотримала. Для українського шкільництва настали важкі часи. Постала проблема молоді й доросту та обов'язок подбати про їх виховання, щоб зберегти їх при своїй народності. Треба було протидіяти загрозливій денаціоналізації. Тиск режиму відчувався щораз більше, були побоювання, що поляки замкнуть школу за будь-яку дрібничку, як це справді сталося в Тернополі й Дрогобичі, або відберуть право прилюдності.

Після 15 березня 1923 р. прийшли польські державні свята — 11 листопада свято польської державності, 19 березня іменини Йосифа Пілсудського, 3 травня роковини конституції 1793 р. Свято 11 листопада викликувало серед української молоді сумні рефлексії. Чи ми завинили, що наші змагання до самостійності закінчилися невдачею — питали стурбовані діти. Треба було пояснювати, що у важних хвилинах, які вирішують долю народу, рішає більше чинників, а крім того і кон’юнктура.

Шкільна в Польщі реформа прийшла і до Коломиї. Ввели чотирокласові гімназії до яких приймали учнів по скінченні 6-х кляс початкової школи. В 1936-37 рр. кінчалася четверта кляса нової гімназії і приходила мала матура. Учні, що хотіли дальше вчитись, складали вступний іспит до дволітнього ліцею. Ліцеї були класичні, гуманістичні або математично-природничі.

Для Коломийської гімназії був передбачений тип гуманістичний. По скінченню ліцею була головна матура, що відкривала двері ліцеальним абітурієнтам до університетів. В повоєнних роках почали приймати до гімназії дівчат, з обов'язком річних іспитів. Але потреба жіночої гімназії відчувалася щораз більше. Тому Українське педагогічне товариство зорганізувало в Коломиї приватну жіночу гімназію. Вчили в ній переважно вчителі чоловічої гімназії.

Першим директором був Леонтій Кузьма, потім Лев Дольницький, Степан Галібей, Володимир Бараник, останнім Антін Микитюк. То була повна 8-клясова гімназія: нечисленна, гуртувала добрий матеріал, свідомий значення освіти й науки. Селянські дівчата, доньки священиків, учителів та урядовців. Викладовою була мова українська, але згідно з запорядженням польської влади, навчання історії, польської літератури, про сучасну Польщу та географії відбувалося польською мовою. Обов'язувало теж запорядження відзначувати державні свята. Свідоцтва були двомовні. Щороку відзначувала гімназія роковини Тараса Шевченка.

В гімназії був Пласт, якого опікуном був учитель української мови Володимир Павлусевич. Під його проводом дівчата відбували прогулянки, які зміцнювали національні почування та підтримували українського духа і заспокоювали товариський гін серед молоді, шукання товариства серед ровесників. В тій гімназії вчилася тоді майбутня посадниця Детройту Маруся Бек.

Український жіночий семінар у Коломиї, що підготовляв професійні сили для початкових шкіл, також завдячує своє заснування Українському педагогічному товариству. Заснована ще за австрійських часів, продовжує працю за Польщі. Запорядки кураторії щодо викладової мови у школі та адміністраційні мали там зобов’язуючу силу. Вчили в ній учителі з української гімназії та кілька допоміжних сил для педагогічних предметів, як педагогіка, методика й дидактика, а також музика і спів та ручні роботи. Директором був Йосип Чайківський, учитель історії в гімназії. Школа підлягала кураторії Львівської шкільної округи та УПТ. Містилася в будинку Народного дому побіч жіночої гімназії.

Дівоча народна школа ім. кн. Ольги була школою вправ для семінарії, де учениці семінарії переводили практичні лекції, приготовляючись до свого звання. Обидві коломийські жіночі школи мали право прилюдності, отже рівні права з державними школами. Українська жіноча семінарія має великі заслуги для ширення освіти не лиш для Покуття, але й для сусідніх округ — Городенської, Снятинської, Косівської та Надвірнянської. Молоді учительки раді були віддати своє знання своєму народові, але Польща, хоч і відчувала нестачу учителів, не приймала їх або висилала на терени західної і центральної Польщі, а на українські землі висилала учителів польської народності, що часто зовсім не знали української мови. Впроваджуючи у школи коедукацію, кураторія злучила школу вправ ім. кн. Ольги з хлоп'ячою школою ім. Тараса Шевченка під дирекцією Маркіяна Недільського. У зв'язку з реформою шкільництва закінчила своє існування жіноча семінарія в Коломиї 1937 р.

Тема цієї статті замкнена роками 1919-1939, охоплює час польської окупації Галичини, від її постання, коли вона, непевна своїх границь, погодилась на автономію для трьох південно-східних воєводств, а потім, 13-го листопада 1934 р., вона охоплює час становлення польської держави на українських землях, що виповнений боротьбою українського населення за свої права, боротьбою на парламентарній арені польського сейму й сенату та на міжнародному терені на форумі Об'єднаних Націй та їх комісій і підкомісій, куди посилали скарги, як, наприклад, у справі пацифікації, нищення українського шкільництва, руйнування православних церков, колонізації та інших засобів полонізації.

Марія Євгенія Кобринська вчилася в Коломийській гімназії, а потім у Львівському університеті, де осягнула ступінь магістр а філософії з історії й німецької літератури. Але у 1934 р. вона осягнула ще ступінь магістра права. А на підставі дисертації “Розвиток історичний права патронату до Берестейської унії”, яку оборонила в 1937 р. одержала диплом доктора права.

В 1938 р. відбувала судейську практику в Люблінській апеляції, а в 1939 р. деканат правничого факультету Львівського університету ім. Івана Франка запросив її вести просемінар права УССР і СССР. Незабаром одначе вона виїхала на Захід.

Д-р Марія Кобринська є головою Комітету коломиян.

вверх

2000-2015 © Ю.Молодій розміщено: "YES" ISP
Потрібна реклама?
пишіть...