iсторія <-- Коломия ВЕБ Портал
 

Флєберг. Переклад з книжки Зигмунда Кольмера "Поселення бьомервальдців у Галичині"

Коли німецькі сім’ї розрослися, їм стало надто тісно у Маріагільфі, і для молодят не було вже місця для житла. Тоді почали купувати ділянки землі у північно-західній частині від "села", як усі називали Маріагільф, і там споруджували нові двори. Хто такі були дотеперішні власники цієї землі – саме місто Коломия чи збіднілі (розорені) городяни (міщани, як їх називали) – неможливо точно встановити. Наскільки це є очевидним, мова йде про лісові площі, які слід було викорчувати. Це були заболочені землі, порослі густим чагарником і бур’яном і віддалені від міста. Це було вже очевидно, що "верхня" частина місцевості була густо заселена, в той час як у "нижній" частині серед окремих господарств було ще багато необроблених ділянок землі, які належали слов’янським городянам. Пояснення цього задуму задуму було простим. Чим далі від міста знаходилась та чи інша земельна ділянка, тим дешевшою вона була. Можна була також припустити, що євреї, єдині власники капіталу у Галичині, ще задовго до цього скупили усі землі (угіддя), вирубали корисний (діловий) ліс і тоді продали цю місцевість, яка більше не приносила їм доходів, бьомервальдцям, яким дуже потрібна була земля. Назва угідь "Земля євреїв" вказує на це припущення.

Нове поселення отримало назву Флєберг, глибші причини цієї назви невідомі. Перша частина назви походить від слова "flehen' (благати) і вказує на побожність людей і звертання до Бога про допомогу, друга частина назви – "Berg" (гора) – немає нічого спільного з рельєфом місцевості. Щоправда, Флєберг лежав дещо вище ніж Маріагільф, але уся місцевість (ландшафт) була такою ж рівною, як стіл. Доцільно вказати на те, що у районному центрі Берграйхенштайн\середній Бьомервальд, звідки походило перше покоління (перша генерація) та й останні вихідці, була вулиця, що називалася Флєберг. Чи, можливо, якийсь переселенець був родом з цієї вулиці і зумів зацікавити людей цією назвою, проте це можна оцінити лише як припущення.

Початок для цих переселенців був важким. Не маючи ніякої допомоги ні від Коломиї, від Галицької землі, ані від імперського уряду у Відні, вони мусили самотужки споруджувати усі будівлі. Вправним у ремісничій справі чоловікам не потрібні були майстри. Вони досягли своєї мети завдяки методу, що з давніх часів зарекомендував себе: сусідська допомога. Без сумніву, родичі і знайомі з Маріагільфу дуже допомагали при будівництві, але основний тягар лягав на плечі самих переселенців. Вони вже не споруджували тесаних будинків, як перші поселенці у 1811році, а фахверкові будинки, причому фахверк (каркас) наповнювали як слід нарізаними "брусами" (ванделями) з "дерев’яними обаполами" і потім штукатурили усі стіни піщаною глиною (суглинком), гарно полірували штукатурною теркою і після висихання білили вапном. Спочатку були солом’яні дахи, у яких фронтон (фронтонна сторона) був дещо скошений (нахилений). Деякі будинки, споруджені таким способом, ще донині стоять у поселенні. Наступна генерація (покоління) відкинула цей "слов’янський" спосіб будівництва і повернулися до стилю будівництва, прийнятого у Бьомервальді, – крутий фронтон, двосхилий (шпилястий) дах, дахова дранка або дахова черепиця. Цей стиль будівництва надав цій місцевості зовсім іншого вигляду. Будинки споруджувалися здебільшого з вигодами для дрібних фермерів. Під одним дахом знаходились помешкання для житла – тобто великі і малі кімнати, сіни з літньою кухнею, комірка і хлів (стайня) – така споруда часто була замалою для великих фермерів. Тому до стайні прибудовували ще хлів для свиней (свинарник). Через деякий час ззаду споруджували комору, в якій спочатку зберігали сіно і збіжжя, а після молотьби – солому, а в клуні (на тоці) зберігали великі знаряддя для землеробства і віз. Для хлібопекарських печей у старих будинках не було місця, її будували надворі під накриттям.

Житло було досить просто обставлене, але цього було цілком достатньо для задоволення їхніх потреб. У більшій кімнаті з 2-ма вікнами зі сторони двору, як правило, біля стіни стояли два дерев’яні ліжка (бамбетлі). Ці ліжка схожі на теперішню спальну кушетку, тільки вони виготовлялися з простого дерева. Вдень ці бамбетлі накривали дерев’яною кришкою і служили для сидіння, а ввечері кришку знімали і робили місце, де спали діти. Поперек стояла лавка зі спинкою, перед нею був великий стіл з простими дерев’яними стільцями. Біля середньої стіни стояла ширша лавка для батьків, а в кутку була розташована мурована з цегли піч. Біля стіни до сіней було досить гачків, щоб вішати туди кухонний посуд – ополоник, цідилко, терка, качалка для тіста. З іншого боку біля вхідних дверей було місце, де знаходились підставка для порцелянових тарілок. "Велика" кімната була звичайно невеликою, але цю назву вона отримала тому, що вона була краще обставленою, туди рідше заходили і лише в крайньому випадку у цій кімнаті спали. Обидва ліжка справа і зліва від вікна, що виходило на дорогу, служили в першу чергу для того, щоб зберігати там лишні перини на придане своїм донькам. Численні гачки на стінах використовували для того, щоб вішати на них вихідні (святкові) сукні, а в дерев’яні скрині складали білизну. Заможніші сім’ї мали вже навіть шафу для суконь. У сінях знаходилася літня пічка (пічка, де готували їсти влітку), інколи також у сінях була і підставка (поличка) для щоденного посуду, який постійно потрібен був під руками, але нічого більше. Комірчину використовували влітку здебільшого як їдальню, а взимку – як спальню для дітей. У спекотні літні місяці часто відбувалося переселення з тісних кімнаток у комору – діти вважали це дуже романтичним – розбити нічний табір у коморі зверху на соломі. В останні десятиліття "кращі" господарі придбали собі навіть "міські меблі".

З плином часу процвітаючим господарям вдавалося скуповувати у міщан все більше землі у південній частині населеного пункту. Звичайно, вони купували заболочені, погано оброблені і маловрожайні земельні ділянки. Уже розповідалося про те, якщо не можете згуртуватися у торгівлі, тоді дуже допомагає шнапс (горівка) у великих кількостях. Сама мета виправдовувала засоби. Таким чином, завдяки постійній і наполегливій діяльності німцям вдалося наблизитися до земель (угідь) швабів у поселеннях Славіц і Багінсберг. В одній статті газети "Дойче фольксблатт" ("Німецький народний листок"), що виходила у Львові, повідомлялося, що у першому дочірному маріагільфському поселенні Флєберг було уже 53 господарства і проживало приблизно 300 чоловік.

Успіхи, досягнуті важкою працею, невтомним старанням та надзвичайною ощадливістю, були перервані Першою світовою війною. Якщо під час першого російського вторгнення (інтервенції) восени 1914 року Флєбергу не було завдано такої великої шкоди, як Маріагільфу і Розенгеку, то вся справа була в тому, що Флєберг знаходився далеко від Кайзерштрассе Станіслав-Коломия і тут не проходили великі загальновійськові частини. Час від часу з’являлись окремі загони козаків, грабували і плюндрували усе, чим вони щодня могли скористатися. Люди були насторожі й усі цінні речі ховали до комори або закопували в землю у непоказних місцях. До більших безчинств (ексцесів) все-таки не доходило. Окупація тривала недовго, так що після відступу росіян можна було знову зітхнути з полегшенням. На жаль, звільнення від лиха було недовгим, навесні 1915 року ворог знову перейшов у наступ. Цього разу вже ніхто більше не думав про гуманне ставлення до ворога. Тому значна частина населення спакували своє майно, повантажили його на вози (підводи), забрали з собою худобу і досить харчів та втікли у сусідні Карпати. Деякі сім’ї залишилися і не покидали своїх дворів. Ця втеча була недовгою, бо після відступу росіян вони усі змогли щасливо повернутися додому. Незадовго перед жнивами 1916 року почався 3-ій наступ ворога зі сходу. Жінки – чоловіки в той час були на війні – разом зі старими і дітьми спакували усе, що вони могли взяти з собою, прив’язали ззаду до воза корову, щоб під час втечі мати молоко для дітей. Цього разу вони поїхали, затиснуті відступаючими австрійськими групами, через Тлумач на захід до Калуша. У німецьких селах Ной-Калуш і Ландестреу спочатку вони знайшли притулок на деякий час, але згодом вони пішли далі й оселилися знову у німецьких общинах на північ від райцентру Долини, у поселеннях Броташків (Броташков), Домброва та Обліска. В той же час у Брочкові знаходився також євангелістський крайовий єпископ з округу Станіслав Теодор Цьоклєр зі своєю довіреною особою. За його сприянням відбулася тоді планова евакуація до міста Гебольцкірхен біля Гааг що на Гаусрук/Верхня Австрія і до міст Альтнойдорф, Кройцдорф біля Люттенберга/Нижня Штірія. Сім’ї як військові біженці отримали навіть допомогу, але її не вистачало на харчування. Жінки були змушені за додаткові харчі працювати у сільському господарстві.

Після припинення військових дій на східному фронті у жовтні і листопаді 1917 року сім’ї повернулися потягом додому. Хоча їхні будинки ще стояли, але вікон, дверей, підлоги і дощаної обшивки на коморах не було – усе це росіяни використали на дрова для опалення. Після того, як німці повернулися додому, їх взяли до себе родичі і знайомі, що не виїжджали з поселення, поки люди більш-менш не відремонтували свої будинки. В той час ще існувала кайзерська імперія Австро-Угорщина, але незважаючи на це, німці отримали допомогу на спорудження житла, постачання продуктами було вельми скромним. Здичавілі, порослі бур’яном поля були необроблені, тому що не було тяглових (упряжних) коней, землеробських знарядь (інвентарю) і посівного матеріалу. У такий важкий час усюди спалахували хвороби. Так звали на іпанська лихоманка поширювалась дуже швидко і забирала родичів з багатьох сімей. У багатьох будинках через цю епідемію (пошесть) усі лежали хворі, не було ніякого медичного обслуговування і медикаментів. Ці гідні співчуття хворі люди могли сподіватись лише на допомогу родичків і знайомих. Щоб уникнути небезпеки зараження, їжу (переважно, тільки просту зупу) клали знадвору на підвіконня, звідти ходячі хворі (реконвалисценти) забирали тарілки з їжею і розподіляли її між важкохворими. Це було спавжнє лихо. Усі люди були дуже обережними і часто вдень звертали (спрямовували) свої погляди до церкви, чине задзвонить знову дзвін за померлим. Польську владу не дуже хвилювало лихо німців, усі її зусилля були спрямовані на побудову власної держави.

Восени 1918 року почався розпад Дунайської монархії і німці побоювались непевного майбутнього. Військові сутички сутички між німцями і поляками за майбутнє країни завершились врешті-решт перемогою поляків довгожданним миром. Але економічний хаос тривав ще до валютної реформи, проведеної у червні 1924 року. Лише після цього почалося (намітилося) деяке пожвавлення у будівництві: німці споруджували нові будинки, заселяли єврейську землю і знову скуповували землю. Слід згадати також придбання великої земельної ділянки, "попівської (священичої) галявини", як її називали, бо вона належала греко-католицькій (українській) церкві. Ця галявина лежала посередині поселення і через це усе поселення ділилося на верхню і нижню частини. Багато молодих господарів своїми силами чи з допомогою батьків купували невеличкі ділянки землі і закладали нові двори. Таким чином, вони забудували ці пусті ділянки в середині поселення. Так, вулиця-село перетворилася в одне ціле, адже дотепер були лише окремі вулиці, де жили німці. Польський уряд видав закон про охорону кордонів. Цим законом, що був спрямований проти національних меншин, польське керівництво намагалося перешкодити німцям розширюватися за рахунок придбання нових земель. Згідно з цим законом, перед занесенням до кадастру (поземельної книги) потрібен був дозвіл старости і ландрату (крайової ради). Але через політичні переконання німцям могли відмовити у видачі такого дозволу без пояснення причин. Зрадники свого народу завжди отримували дозвіл, а німець, що посмів заявити про свою приналежність до німецької нації, ніколи не міг добитися такого документу. Оскільки весь округ Коломиї, а також мовний острів Маріагільф належали до прикордонної області, економічне майбутнє не було радісним. Бідніші сім’ї були змушені зводити (споруджувати) свої будинки на обох польових (степових) дорогах : на першій і другій "Швабській дорозі" у напрямку до Баґінсберґу.

Для розвитку початкової освіти на перших порах у жителів Флєберґу не було можливостей. Найважливішим тепер було вижити. Але щоб не позбавляти дітей можливості отримати елементарні уміння і навички, була організована у багатьох місцевостях зимова школа. Як уже зрозуміло з самої назви, діти шкільного віку відвідували цей заклад лише під час холодної пори року. Отже, в ті місяці, коли не було ніякої роботи в полі. З ранньої весниі до пізньої осені старші діти виконували різноманітну роботу вдома, у дворі і в саду, в той час менші мусили доглядати за немовлятами. Було очевидним те, що "заняття", які проводилися позаштатними вчителями у великій селянські кімнаті, не могли дати значних результатів. Але одержаних знань з читання, письма і рахування, за переконаннями батьків, цілком вистачало для подальшого життя (процвітання) їхніх нащадків. Тоді німці ще не розуміли значення (необхідності отримання) вищої освіти і "міських" професій. Своє щастя вони вбачали у процвітаючому сільському господарстві. Якщо б у Коломиї були німецькі школи, можливо, їхні погляди щодо освіти жешо змінились. Але за існуючих умов вони відкинули зразу усе чуже, (у цьому випадку польське), з народних міркувань захисту нації.

Після того, як люди уже не могли своїми силами покривати витрати на позаштатного вчителя, школу передали у 1901 році у розпорядження громадських установ. Але з націоналізацією школи виникла також і небезпека цілковитої полонізації, хоча школу відвідували тільки німецькі діти. Після державної автономії у 1869 році поляки і без того захопили усе керівництво у Галичині. Спроби викладачів, які погано розмовляли німецькою мовою, припинити викладання німецької мови через їхнє недбале ставлення до занять наштовхувалися на сильний опір батьків дітей. Тоді був знайдений вихід, щоб не допустити заборони вивчення німецької мови: люди почали звертатися зі скаргами до шкільних установ, адже тоді ще панувала Австрія. Незважаючи на скарги, викладання німецької мови і далі велося на дуже низькому рівні через незнання мови вчителями, але все-таки ці заняття перешкодили полонізації населення. Оскільки більшість вчителів мешкали далеко від міста і залишалися у поселенні лише на час навчання, то вони взагалі не мали ніякого впливу на суспільне життя поселення.

Така ситуація існувала аж до початку Першої світової війни 1914 року. Під час бойових дій між австрійцями та росіянами, що велися з перемінним успіхом, і з цим пов’язаною втечею значної частини населення школа була зачинена вродовж трьох років. Лише після перемир’я на східному фронті і повернення біженців додому восени 1917 року була здійснена спроба добитися у шкільній раді призначення вчителя. Спочатку цей задум провалився, адже в той час більшість вчителів були ще на фронті. Але завдяки ініціативі свідомих чоловіків – Йозефа Герстеля і Йозефа Кольмера – вдалося все-таки добитися призначення на вакатну посаду вчителя Гекселя на приватній основі. Наслідки його викладацької і виховної роботи за час його однорічної діяльності були такими значними, що він здобув всезагальне визнання і подяку від батьків і дітей. Своїм прикладом та педагогічними здібностями він захопив дітей і заохочував їх до співпраці і добрих успіхів. На жаль, з огляду на фінансові причинилюди були не в змозі утримувати улюбленого вчителя і не могли змусити шкільні установи взяти його на державну службу. На превеликий жаль усіх, вчитель Гексель мусив покинути місцевість, але він зразу знайшов місце роботи у німецькій приватній школі у Бредтгаймі, що знаходився неподалік від Флєбергу. У цій дискусії знову виступили усі недоліки: слід було змиритися з тим, що Флєберг не є самостійною політичною громадою. Як частина міста Коломиї, він не мав ніякого впливу на рішення магістрату і шкільних установ, навіть якщо йшлося про інтереси Флєбергу.

Тим часом закінчилася Перша світова війна. Австро-Угорщина розпалася і відвойована східна Галичина остаточно відійшла до новоутвореної Польщі. Сп’янілі від перемоги польські установи свою першочергову мету вбачали в остаточній полонізації громадських шкіл у німецьких поселеннях. Для цього завдання був вибраний вчитель Тимошко. Через свої недостатні знання з німецької мови і з цим пов’язані його погані успіхи як викладача разом із шкільними установами він зазнав пешої поразки, виразом якої був закритий шкільний страйк. Щодня вчитель приходив до школи пішки з міста і мусив відсидіти відведений на уроки час перед пустими лавками. Така ситуація тривала місяці, поки керівництво шкільними закладами не вдалося до спроби змусити дітей відвідувати школу, застосовуючи такі методи, як поліцейський нагляд і штрафні санкції. Тоді люди змінили тактику – вони навіть посилали дітей до школи, але чинили пасивний опір. Вчитель був оголошений небажаною особою (персона нон грата), його не поважали, з ним не віталися, а діти на уроках на питання вчителя, задані польською мовою, знизували плечима або чітко відповідали: "Не зрозуміло!". Пустуни (розбишаки) наслідували його неправильну німецьку вимову та ще й додавали щось на своєму діалекті, чого вчитель і поготів не міг зрозуміти, але ці кілька реплік ставали причиною сміху для дітей. Коли після такої поведінки діти піддавалися тілесним покаранням, тоді усі учні починали горлати (кричати), що було проявом відкритого протесту. Зрештою, слід сказати і про те, що змалку діти фактично не чили жодного слова польською мовою і вони були не готові вивчати польську мову разом з батьками.

Але врешті-решт восни 1920 року батьки добилися свого. Вчительку Валерію Стафіняк, яка викладала у польській школі у Маріагільфі, перевели до Флєбергу. Її мати була родом з Бьомервальду, округ Прахаліц, а батько був українцем. Її німецьке походження вплинуло також і на манеру викладання, яка, незважаючи на строгі інструкції, мала деякі німецькі ознаки. За час її 4-річної діяльності батьки та учні були задоволені її роботою. Люди говорили про неї лише як про "нашу вчительку", причому це висловлювалося у такій формі, ніби вона належала до німців. Після одруження з одним вчителем вона змушена була, на превеликий жаль усіх мешканців, покинути Флєберг. Її наступницею була українка, яка хоч і погано розмовляла польською мовою, але намагалася виконувати своє завдання на совість. Вона зберегла свою квартиру у місті, і коли була гарна погода, вона пішки (5 км) поверталася додому. З самого початку вона прагнула знову добитися призначення на посаду вчительки у місті. Через 4 роки вона досягла своєї мети.

На її місце призначили пані Вільгельміну Кравцов. Власне, тепер люди мали би бути задоволені своєю новою вчителькою. Вона була німкенею, уродженкою Лангенфельду, родом з Кьонігсау, округ Дрогобич. Проте люди ставилися до неї з недовірою. До цього вона працювала у німецьких католицьких школах при спілці СНК у Галичині і покинула роботу у німецькій приватній школі у Дрьоссельдорфі біля Стрия без вагомих на те причин і попереднього повідомлення про звільнення з роботи. Вона надала перевагу змінити роботу у приватній школі на державну службу. Її наступний чоловік, Карл Вебер, закінчив кілька класів Коломийської гімназії, потім працював мандрівним вчителем від СНК і був звільнений з цієї посади через недобросовісне ставлення до своїх завдань. Разом з ним пані Вілгельміна розпочала несамовите гоніння німецьких організацій. Переслідувань зазнав особливо старший вчитель Якоб Райнпольд з Маріагільфу. Через цих людей значно посилився розкол на "зелених" – німців і "білих" – поляків. Розходження в думках поволі переходили (переростали) у ворожість (неприязнь) і сутички між людьми. Газета "Остдойче фольксблатт" (Східно-німецький народний листок) у Львові повідомляла наступне/скорочено: "29 червня 1936 року на шкільному подвір’ї відбулося "шкільне свято" з музикою, на якому діти не ставили ніякої вистави, навіть не співали пісень. Отже, усе це було зроблено тільки для прикраси. Оскільки місцева вчителька Вільгельміна Вебер і її чоловік Карл Вебер були на цьому святі, яке відбувалося перед їхньою хатою, можна припустити, що вони були організаторами цього заходу. Героями такого "шкільного свята" були кілька грубіянів, яким пиво надавало необхідної хоробрості. Хулігани чіплялися до людей і надокучали тим, хто був членом СНК. Вони переслідували і напали на юнака Рудольфа Лінцмаєра, в будинку його батька побили вікна і розгромили одні двері". Люди зверталися до утсанов з проханням провести розслідування, призначити зловмисникам справедливе покарання і зазистити населення від терористів (терористичних угрупувань). Проте їхнж прохання було залишене без уваги. За цю статтю "Народний листок" був ліквідований цензурою за розповсюдження "неправдивої інформації". Ще до того, як розпорядження про ліквідацію газети надійщло до редакції, увесь тираж газети був проданий. На совісті цих людців, подружжя Веберів, було і те, що польським шовіністам вдалося заснувати польську спілку резервістів (військовозобов’язаних у запасі) і польську спілку страхування худоби. Шкода було тих людей, які через свою необізнаність чи з особитистих міркувань вступали до обох ворожих німцям спілок. Це було ганьбою для цілого Флєбергу. Навіть коли після смерті Карла Вебера стало дещо спокійніше і його дружина відійшла від місцевих, то завдані збитки неможливо було компенсувати аж до переселення німців.

Значним досягненням для розвитку цього поселення стала побудова власної церкви, яка належала до маріагільфської церковної парафії. (церква у Флєбергу була філіалом маріагільфської церкви). Через далеку і погану обхідну дорогу людям не дуже хотілося відвідувати богослужіння у маріагільфській церкві. На той час взагалі не існувало прямої, прокладеної дороги, що вела б до Маріагільфу. У погожі літні місяці до Маріагільфу можна було ще дістатися польовою дорогою, але у дощовий період і взимку, коли було багато снігу, пішки добратися туди було неможливо. Такі ж труднощі виникали і при похованні людей.

Тому усі мешканці Флєбергу відстоювали й активно підтримали рішення, прийняте у 1910 році, мати свою церкву. У такому великому задумі (проекті) лише доброї волі юуло замало, потрібно було ще розробити план фінансування хоч в загальних рисах. Оскільки на фінансову підтримку від міської влади надії було мало, то вони могли покладатися лише на допомогу земляків з їхньої парафії. Було домовлено, що кожна сім’я могла б спочатку пожертвувати лише 20 гульденів, щоб розпочати будівництво. Як каже народна мудрість, "відвага міста здобуває", так і люди взялися до роботи. Посередині поселення вони купили зручну для будівництва церкви ділянку землі і кладовище, що прилягало до цієї ділянки. Вони вже мали архітектора для проектування, а також у них були якісь свої міркування щодо будівництва церкви, але для подальшої роботи досить було одного штукатура (каменщика). Усі інші роботи – столярні, земляні, доставка будівельних матеріалів,– виконувалися громадою, завдяки чому і робота просувалася вперед і затрати були невисокі. Коли вичерпувалися кошти, йшли по хатах і просили людей зробити пожертвування.

Переклад Іван Монолатій

вверх

2000-2015 © Ю.Молодій розміщено: "YES" ISP
Потрібна реклама?
пишіть...