|
Юрій Плекан
УДК 94 (947 : 943)
У статті дається характеристика відношення австрійського уряду до українського питання в Галичині наприкінці ХІХ на початку ХХ століття і його вплив на польсько-українські відносини, беручи до уваги внутрішні та зовнішні чинники.
Протягом останньої третини XIX ст. відбувалася модернізація польського й українського національних рухів. На основі засвоєння європейських емансипаційних ідеологій створювалися власні доктрини національного і соціального визволення. Якщо загальний розвиток польських модерних течій характеризувався лівим спрямуванням, то українських - правим. В результаті національно-політична думка обох народів розвивалася у зустрічному напрямку, створюючи, таким чином, грунт для порозуміння. Значне зближення польських і українських політиків відбулося в другій половині 80-х рр. і завершилося заключенням у 1890 р. в Галичині польсько-української угоди, яка за тодішньою традицією отримала назву "Нова ера".
Будучи нетривалою за часом (1890-1894 рр.), угода мала далекосяжні наслідки. Вона сприяла інтенсивному політичному структуруванню українських сил в Галичині, в якому українці стали випереджати поляків, не¬зважаючи на те, що останні мали більш глибокі державно-політичні традиції. В той же час політика "нової ери", спричинивши політизацію народних мас, сприяла поступовому загостренню відносин між новими польськими і українськими політичними течіями, які незабаром перетворилися у супротивників, так як всі вони поступово еволюціонували в напрямку до інтегрального націоналізму.
Спочатку політичне структурування в українському таборі народовців призвело до його розколу на три угруповання: радикалів, незалежних (обидва виступили проти, "нової ери") та новокурсників, або угодовців (саме вони на чолі з О. Барвінським у 1890 р., за посередництвом австрійського уряду, заключили угоду з поляками і дотримувалися її). Поляки, бачачи роз'єднаність українських сил, зберігали впевненість в собі. Крім того, до середини 90-х рр. XIX ст. українські радикали подібно до польських ліберальних демократів стояли на федералістичних засадах побудови Австро-Угорщини. І лише згодом, як і націонал-демократи (1899 р.), кінцевою метою своєї боротьби стали вважати створення самостійної української держави. Проте і тоді польська громадськість здебільшого ставилася до цього спокійно і стримано. Адже наприкінці XIX ст. поляки зосередили у своїх руках всю повноту влади в Галичині [10, с. 123]. Думки польських політиків підтвердили перші після заключення угоди вибори до галицького сейму 1995 р., тоді їх головні політичні угруповання (консервативне та ліберально-демократичне), розуміючи, що український чинник, внаслідок розпорошеності своїх сил, не становить загрози польським інтересам в краї, не проявляли значного зацікавлення передвиборчою діяльністю в Східній Галичині, зосередивши увагу на внутрішньополітичній боротьбі у західній її частині [1, c. 130]. Таким чином, у наступне після "нової ери" десятиріччя польські політичні сили стали менше цікавитися українським питанням, використовуючи його лише у своєму внутрішньополітичному протистоянні. Традиційно прихильниками компромісу з галицькими українцями залишалися краківські консерватори (станьчики) і ліберальні демократи. Але розв'язати українське питання, яке постало в Австро-Угорщині як політична проблема після так званих "кривавих" баденівських виборів (К.Бадені – Галицький намісник – Ю.П.) в 1897р., вони намагалися шляхом дрібних поступок культурно-національного характеру: створенням русинських гімназій, запровадженням української мови в державних установах і навчальних закладах. Іншими словами, вони не змінили своїй тактиці, яскравим прикладом якої була угода 1890 р. Проте ні на які соціально-економічні та політичні поступки українцям консерватори не йшли. Станьчики намагалися діяти в рамках 19-ї статті австрійської конституції 1867 р., згідно якої всі народи Австро-Угорської держави проголошувалися рівноправними. Така поміркована позиція польських консерваторів влаштовувала і центральний австрійський уряд. Правда, в середовищі консерваторів існував право-радикальний напрямок, представники якого, так звані "подоляки" займали найбільш негативну позицію стосовно українців.
Це політичне угруповання польських поміщиків зі Східної Галичини - нащадки багатих магнатських родів взагалі не визнавали русинів (українців – Ю.П.) за окрему націю, а тому виступало проти будь-якого польсько- українського компромісу. Проживаючи в західній Галичині, станьчики, на відміну від подоляків, не відчували на собі всієї напруги польсько-українських протиріч, а їх соціально-економічні інтереси знаходилися в іншій площині, що й зумовило їх відмінні позиції в українському питані.
На рубежі століть на політичній арені Галичини з'являються нові українські й польські політичні партії. Одні з них сприяли загостренню міжнаціональних відносин, інші намагалися їх вирішити, а деякі, не маючи своєї власної думки, часто змінювали позиції. До перших належали націонал-демократи - ендеки, до других соціалісти і соціал-демократи, до третіх "людовці" (представники селянської партії – Ю.П.). Треба відмітити, що всі ці партії брали свої витоки з "Ліги польської", яка у 80-х рр. XIX ст. тісно співпрацювала з українцями і стояла на позиціях створення білорусько-литовсько-польсько-української федеративної держави [13, с. 114]. Після "нової ери" відбувається організаційне перегруповання й польського національного руху. Саме з "Ліги Польської" у 1897 р. виникла націонал-демократична партія спочатку в Королівстві Польськім, а в 1905 р. і в Галичині. Утворена переважно дворянською інтелігенцією, вона охоплювала середні прошарки міського і сільського населення, а також дрібну буржуазію. Її молоді члени (Р. Дмовський, Я. Поплавський і 3. Каліцький), відкинувши свій соціальний радикалізм, створили ідеологію інтегрального націоналізму, в якій не було місця для приязні з українцями. Колишня співпраця і знайомство з українськими проблемами сприяли тому, що значна частина творчої спадщини присвячена обгрунтуванню необхідності боротьби саме з українським сепаратизмом [13, с. 118]. Вони проголосили найвищою святістю польські національні інтереси і висунули гасло захисту національних надбань у Східній Галичині. На противагу консерваторам-поміщикам, ендеки опиралися переважно на професійну інтелігенцію та чиновництво і негативно ставилися до будь-яких національних поступок усім непольським народам Галичини [7, с. 285-290]. В перші роки XX ст. ендеки не виступали проти політичних і соціальних реформ, вважаючи, що вони не порушать польських національних надбань на русинській території. Проте у своїй національній пропаганді вони не випускали з поля зору жодної групи польського суспільства. В першу чергу звернули увагу на культурну роботу серед селян Східної Галичини, якими до того часу ніхто не цікавився. Скориставшись великим страйком українських селян у 1902 р., націонал-демократи змусили поміщиків виділити кошти на організацію національної культурно-освітньої діяльності та антирусинську пропаганду серед польського селянства східної частини краю. Особливу увагу вони звертали на тих селян, які тривалий час жили серед українського населення і асимілювалися з ним, але залишалися римо-католиками [4, с. 11-13]. Ендеки спрямували свою діяльність на розвиток національної свідомості народних мас. Вони першими зрозуміли і помітили, що ситуація розвивається не на користь. Адже дедалі ширші верстви українського народу трактували польський елемент у Східній Галичині як чужий. Це змушувало польських переселенців - "парцелянт" швидко переймати українську мову, а в умовах єдиної церкви переходити на східний обряд, втрачаючи головні ознаки самобутності. Масовою стала парцеляція польських дворів і перехід землі до українських селян [1, с. 86]. До того часу польських землевласників Східної Галичини це мало цікавило, адже вони думали лише про збереження свого панівного становища в соціальній та економічній сферах і експлуатували польське населення, як і українське. І тільки з появою польських націонал-демократів постало питання про культурну роботу серед сільського люду.
Посилення національної агітації серед широких народних мас з боку представників українських і польських національних сил сприяло не лише зростанню їх національної свідомості, а й загостренню між ними відносин. В результаті антиукраїнські настрої захоплюють навіть "людовців". Проте польські національні демократи не задовольнились піднесенням національної свідомості серед польських селян Східної Галичини, згодом головну увагу вони зосередили на поширені антирусинських настроїв серед польської інтелігенції. Наприкінці 90-х років XIX ст. українці - випускники гімназій, вчительських семінарій, університету - займали "низові" посади, творячи в кожному селі та містечку досить потужну групу місцевої інтелігенції. Українську мову сприймало місцеве населення, навіть польське чиновництво. З розширенням прав української мови, зростала чисельність і сфери діяльності українських інтелігентів. Ендеки вважали це загрозою, яка з часом могла б витіснити поляків з усіх посад в адміністративних і судових установах і закладах східної частини краю. Широка мережа українських читалень, українська преса та публіцистика, були явним тому підтвердженням. В результаті антиукраїнської ендеківської пропаганди польська інтелігенція стала виступати проти створення нових українських гімназій та окремого університету у Львові. Укріпивши свої позиції серед інтелігенції, націонал-демократи отримали можливість впливати на польську суспільну думку загалом.
Таким чином, на початку XX ст. в польсько-українських стосунках найбільш непримиреними були позиції представників національних партій та угруповань. Але взагалі треба відмітити, що майже одночасне звернення уваги українських і польських національних партій на необхідність використання широких народних мас у досягненні своїх планів не було випадковим. З другої половини XIX ст., під впливом поширення ідей позитивізму, стало зрозуміло, що сила і майбутнє кожного народу залежить від усіх його суспільних груп, а в кінцевому рахунку від свідомості кожної людини, її готовності відстоювати національні ідеї.
Характерним явищем у розвитку національних рухів Європи стала реалізація концепції "органічної праці". Вона передбачала глибоку інституалізацію суспільного життя в ім'я формування однопільного, свідомого своєї мети та засобів національного організму [3, с. 85-86].
Українська концепція органічної праці була розроблена гуртком українофілів на чолі з О.Барвінським. Але так як діяльність останнього і його оточення в українській історичній науці розглядається як "угодівський" напрямок, то ставлення до нього було здебільшого негативне. Насправді ж їх програма відповідала новим потребам часу та політичним обставинам.
Вона являла собою чітку систему поглядів на подальший напрям розвитку українського національного руху та випливаючі з нього завдання інтелігенції. Передбачаючи й усвідомлюючи неминучі зміни в міжнародних відносинах найближчим часом, українофіли бачили слабкість і не підготовленість до них народних мас, а тому перш ніж залучати простий люд до активної політичної діяльності, пропонували інтелігенції зайнятися його освітою, покращенням економічного становища та формуванням національної свідомості, без чого, на їх погляд, політична робота була б приречена на постійні невдачі, апатію та зневіру, які розбивають суспільство на ворожі партії, так як люди в такому випадку неспроможні знайти спільний грунт поза політикою. Їх програма мала об'єднати народ і піднести його до "вищої культури та цивілізації", утвердити його внутрішню силу, а в кінцевому рахунку сприяти формуванню державної ідеї [2, с. 73-74].
При висуненні на перший план національної політики програми "органічної праці" особливого значення набували часткові і найменші здобутки, як: матеріальна допомога народним інституціям, заснування шкіл, отримання посад людьми відданими національним ідеалам. Головна мета даної концепції – розбудова національного життя, а реально можливим засобом її здійснення була тактика, спрямована на угоду з поляками та австрійським урядом. На думку українофілів, здійснення програми "органічної праці" відкривало б в майбутньому шлях до національної державності. Для польських інтересів у Східній Галичині реалізація народовцями цієї програми була не менш небезпечною, аніж українське самостійництво, радикалізм чи москвофільство. Це швидко зрозуміли польські націонал-демократи. Так у 1898р., виступаючи з трибуни галицького сейму, Е. Торосевич закликав польську сеймову більшість визнати, що, добившись заснування ряду українських інституцій, О.Барвінський став для неї "найдорожчим послом". Це усвідомлювали і самі "угодовці", тому намагались тримати програму в таємниці. Але водночас вона залишалася такою ж таємницею і для власного народу, який бачив лише її зовнішню сторону-демонстративну підтримку угодовців урядом, разючі виборчі зловживання та мізерні здобутки утилітарної політики [2, с. 76-78].
Українська програма "органічної праці" була розроблена за аналогічною програмою польських лібералів, яку було створено в 60-70-х рр. ХІХ ст. Остання спочатку здійснювалась під гаслом "Економіка важливіше політики" і згідно якої не держава, а нація є цінністю, поляки сподівались забезпечити виживання нації та змінити співвідношення сил на свою користь через економічну сферу [12, с. 335]. Запроваджена Бісмарком політика "культуркампфу" на польських землях в складі Німеччини змусила поляків включити до програми "органічної праці" і культурну сферу.
І все ж, в 90-ті роки українське національне відродження зростало великими темпами, воно захопило всі сфери і прояви народного життя, звернуло увагу на всі дрібниці в культурній, адміністративній і господарській діяльності. А галицькі радикали примусили українську більшість краю здійснити еволюцію в бік визначеної національної політики та безкомпромісної боротьби в сеймі і парламенті, змусили стати в опозицію до віденського уряду, який продовжував відвертатися від русинів, полишивши їх віч-на-віч з сильнішим польським супротивником [14, с. 51].
В результаті, як вважає Я. Грицак, українсько-польські стосунки на початку XX ст. набрали характеру - гостроконфліктного характеру неоголошеної війни [5, с. 80]. Діяльність різноманітних українських організацій та угруповань ставала все більш цілеспрямованою. Підтвердженням цього була боротьба усіх станів українського населення. Спочатку студенти зайняли рішучу позицію у боротьбі за Львівський університет.
У 1901 р., протестуючи проти зволікань австрійського парламенту у вирішені питання про створення українського університету, а також проти національних обмежень у ставленні до українців у Львівському університеті, 440 студентів залишило навчальний заклад, поклавши початок виходу з нього усіх студентів-русинів протягом 1901-1902 рр.
Студентський акт протесту знайшов підтримку з боку частини українського народу в його матеріально-економічному забезпечені. Це свідчило про зростання національної свідомості народних мас, розуміння ними значення боротьби за український університет [11, с.47]. Влітку 1902р. селянські страйки та виступи охопили Східну Галичину (страйкувало понад 100 тис. селян, у більше, ніж 500 селах 26 повітів) [8, с. 308]. Організаторами страйку були українські радикали, згодом до них приєдналися і націонал - демократи, проти виступали русофіли. У 1903 р. українські делегати демонстративно залишили галицький сейм після того, як польські депутати відмовилися підтримати їх пропозицію про створення української гімназії в Станіславі (тепер Івано-Франківськ – Ю.П.) [6, с. 59].
Ці та інші події змусили польських людовців і більшість демократів, зокрема соціал-демократів, які підтримали українських страйкарів, перейти на позиції ендеків. Події 1902-1903 рр. у Східній Галичині засвідчили про появу українського національного руху і змусили всі польські політичні угруповання і партії звернути увагу на вирішення українського питання. До того часу більшість з них, за виключенням ендеків, недооцінювали розмаху українського руху. Проте й тоді єдності поглядів серед них не спостерігалося. Подоляки, націонал-демократи і навіть людовці стали на шлях активної боротьби з українцями, що було свідченням зростання польського національного руху. Зокрема перехід на антирусинські позиції польська селянська партія пояснювала тим, що українська радикальна партія, прийнявши на з'їзді у 1895 р. ідеї самостійності українського народу, сприяла поширенню в своїй пропаганді закликів викинути всіх поляків за ріку Сян. А лідер людовців Стапінський заявив в парламенті, що так як справа стосується захисту польських інтересів в Східній Галичині, то його партія солідарна з усіма іншими. В той же час краківські станьчики зазначали, що тільки діалог і розумний компроміс з українцями зможуть зберегти польське домінування в краї. Така їх позиція була схвально сприйнята австрійським урядом. Однак ще в 1902 р., з метою протистояти українському національному рухові та німецьким впливам, з ініціативи польського діяча Войнаровського було вирішено об'єднати основні польські національні сили на основі національної ідеї. З цією метою у 1903р. у Львові відбувся "національний з'їзд" провідних польських політичних угруповань Австро-Угорщини, Росії та Німеччини. На ньому було схвалено рішення про політичне єднання всіх польських таборів навколо ідеї відновлення національної державності, основою якої мала стати Галичина, включаючи її східну частину. До прийнятої на з'їзді резолюції ввійшли основні положення доповіді лідера ендеків С. Гломбінського, суть яких полягала в тому, що поляки власне національне життя прагнуть будувати за рахунок інших народів, насамперед українців. Доповідач відстоював єдність краю та збереження за ним польського характеру. Наукові заклади та Львівський університет, за його словами, також мали бути виключно польськими, а польські політичні сили повинні працювати для добробуту свого населення Східної Галичини [9, с. 110-111].
Проте з'їзд не став загальнопольським. Від участі у ньому відмовилися "станьчики" і соціал-демократи.
Перші, тому що не бажали ускладнювати відносини з короною, мали інші підходи до відновлення польської державності і взагалі вважали демократів всіх відтінків своїми головними опонентами у боротьбі за владу в краї. Офіційно вони заявили, що виступають проти ідеї формування нових політичних об'єднань і вирішення політичних справ краю не на засіданнях сейму. Соціалісти керувалися класовим підходом, тому не хотіли мати нічого спільного з партіями пануючого класу, які не цікавилися справами простого люду. З'їзд носив і антинімецький характер, тому ставлення до нього центральної влади було негативне, про це свідчить факт відсутності на ньому намісника Галичини подоляка Л. Пінінського і майже одночасна заміна його на цій посаді "станьчиком" А. Потоцьким.
Схваливши ідею відновлення польської національної держави, об'єднуючим центром якої мала стати Галичина, включаючи східну її частину, з'їзд виявив всю свою антиукраїнську спрямованість. В результаті це сприяло загостренню польсько-української конфронтації. У відповідь українські політики в серпні 1903р. провели нараду всіх українських депутатів галицького й буковинського сеймів та австрійського парламенту. Вони висловили невдоволення національною політикою австрійського уряду, зазначивши, що русини в Галичині розглядаються ним як другорядний народ, а тому вимагали задоволення всіх конституційних прав українців в Австро-Угорщині. Українські народовці згідно рішень наради розпочали серед селян і робітників кампанію на захист власних національних інтересів. У 1903р. по всій Східній Галичині прокотилася хвиля масових народних віч, на яких висловлювалася підтримка українським політикам та висувалися вимоги задоволення політичних, і національних прав русинів краю. Українська політична еліта цими діями сподівалася привернути увагу віденського уряду, щоб при підтримці центральної влади зупинити наступ подоляків. Проте ці дії виявилися марними. Наприкінці листопада прем'єр-міністр Кербер в одному зі своїх виступів заявив, що скарги українців на своє становище в Галичині є безпідставними, і вони повинні задовольнятися рішеннями, які приймаються більшістю сейму [17, с. 125]. Ці слова не поклали край сподіванням українців на підтримку з боку центрального уряду, але вони ще раз засвідчили правильність того рішення, що в боротьбі за свої конституційні права треба покладатися лише на себе. В той же час українські політики, ніби прислухавшись до слів міністра, стали все більше уваги приділяти політичним методам боротьби: виборам до парламенту і сейму, їх діяльність ставала різнобічною.
Австрійський уряд хоч і був стурбований зближенням подоляків і людовців з ендеками та загостренням міжнаціональних відносин в Галичині, але, напевно в той момент ще не зовсім усвідомлював, яку небезпеку для нього це може становити в майбутньому. До того ж його більше хвилював німецько-чеський конфлікт, а тому, залишивши фактично поза увагою польсько-українське протистояння, він вдався до чергової і традиційної підтримки станьчиків. Взагалі протягом 90-х рр. XIX ст. і на початку XX ст. польський елемент залишався важливим для австрійської корони фактором збереження рівноваги з огляду на домінуючий чесько-німецький конфлікт, на фоні якого польська лояльність була необхідною умовою збереження хоча б часткової стабільності. Сильне Коло Польське в парламенті (національне представництво в рейхсраті – Ю.П.) могло в будь-який момент створити парламентську більшість, без якої нормальне функціонування законодавчого органу ставало неможливим [1, с. 153].
Джерела та література:
1. Аркуша О. Галицький сейм. Виборчі компанії 1889 і 1895 рр. - Львів. - 1996. – 173 c.
2. Аркуша О. Документи "Гуртка українофілів" як джерело до вивчення модернізації українського руху в 90-х рр. XIX ст. – Львів. - 1997. – С.73-74.;
3. Аркуша О. Від "подоляків" до "ендеції" (еволюція польсько-українських взаємин на зламі ХІХ-ХХ ст.) // Українсько-польські відносини в Галичині у XX ст. - Івано-Франківськ, 1997. - С.85-86.
4. Василевскій Л. Польско-русинскія отношенія въ Галиціи. (Письма изъ Австріи). – Кіевъ,1908. – 24 с.
5. Грицак Я. Нариси історії України: Формування модерної української нації XIX - XX ст. - К., 1996. - 356 с.
6. Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст. - К., 1993. – 288 с.
10. Залевський К. Бойкот жидів в Польщі // Дзвін. -1913. - №4. - С.285-290.
12. История Украинской ССР в 10 Т. - К., 1983. - Т. 5. - С.308.
16. Михальський Ю. Всепольський з'їзд політиків у 1903 р. та суспільно-політична ситуація в Галичині // Українсько-польські відносини в Галичині у XX ст. - Івано-Франківськ, 1997.-С.110-111.
17. Михальський Ю. Польські демократи та українське питання в Галичині наприкінці ХІХ - на початку XX століття (до 1914 року) //Вісник Львівського університету. - Вип. 33. Серія історична. - Львів, 1998. - С. 122-131.
18. Мудрий В. Боротьба за огнище української культури в Західних землях України. – Львів, 1923. - 47 c.
19. Общественное движение на польских землях. Основные идейные течения и политичиские партии в 1864-1914 гг. - М., 1988. - 335 с.
21. Чорновол І. Польські та українські політичні доктрини // Україна модерна. -1997-1998. - Ч.2-3. - С.114 - 122.
22. Яринович А. Галичина в её прошлом й настоящем: очерки истории национальной жизни русинов в Австро-Венгрии. - М.: Задруга.- 1915. - 51 с.
Відомості про автора: Плекан Юрій Васильович – кандидат історичних наук, асистент кафедри соціально-економічних та природничих дисциплін Коломийського інституту Прикарпатського національного університету ім.Василя Стефаника.
Опубліковано: Вісник Прикарпатського університету. Історія. Випуск XV. - Ів.-Франківськ; 2009. - с.48-54.
|
