|
Григор ЛУЖНИЦЬКИЙ
 У змаганнях "за новий зміст" українського театру наприкінці 18-го й початку 19-го сторіччя Галицької Волости, брали участь три міста: Львів, Перемишль і Коломия. Найбільш можливостей стати першуном у цих змаганнях мав Львів, бо вже в 1797 р. за почином богословів Української духовної семінарії у Львові, зокрема тодішніх "питомців", як тоді називали студентів богословії, а пізніших душпастирів оо.Йосифа Чернецького й Івана Сточкевича, почали відбуватися театральні вистави в семінарії. Очевидно, з браку відповідного українського репертуару, без обсади жіночих роль, вистави йшли у перерібках з польських або німецьких авторів (в чому дуже відзначився згаданий богослов Сточкевич, який переклав чимало драматичних творів, а в перерібці драми "Легкодушність і добре серце" невідомого німецького автора, грав головну ролю.Одначе ці вистави, зокрема польського комедійописця й відомого єзуїтського педагога Франца Богомольця (1720-1784) успіху не мали, і що найважливіше, для публіки були недоступні. Відвідувало ці вистави, перш усього, тодішнє львівське й сусіднє духовенство з родинами,нечисленна ще тоді українська інтелігенція, яка складалася головно з урядництва, і хоч тодішній директор польського львівського театру І.Н.Каміньскі (1810-1833) з великими похвалами висловлювався про гру наших аматорів-питомців, вистави успіху не мали, а немало причинилася до неуспіху театральних вистав і тодішня мова п'єс, зокрема п'єси Богомольця, які ішли польською мовою і як мовою, так і тематикою (сатиричні постаті литовсько-руських шляхтичів) не мали нічого спільного з тодішньою атмосферою українського Львова, в якому доживала віку така колись велична й багата шкільна драма.
Не краще було і з іншим змагуном за новий зміст українського театру - старовинним містом Галицької Волости Перемишлем.В 1780 рр. ішли заходи тодішнього перемисько-холмського єпископа Максиміліяна Рилла (1779-94) заснувати Духовну семінарію в Перемишлі, яка стала б центром піднесення освіти духовенства єпархії та розвитку української культури. Єп.Максиміліян у своїй куренді (обіжнику) з 1789 р. домагається реорганізації народних шкіл, в яких, на його думку, треба піднести рівень навчання молоді і, крім рідної мови, слід впровадити німецьку й польську мови. Згаданий Обіжник преосв.Максиміліяна не лише викликав широку дискусію, але що найважливіше, може, й поневолі звернув увагу на правдиву скарбницю народної творчости, яка до того часу, хоч тут і там була згадана на сценах шкільного театру у виді інтермедій чи інтерлюдій, не мала можливости виявитись у повній силі з уваги на свій світський, в тому часі неповажний характер.Ця дискусія прибирала протягом чергових десятиліть різні форми, починаючи від "Приручного словара" о.Йосифа Левицького (1830-ті роки), в якому ототожнював тодішню "руську мову" із церковнослов'янською, а кінчаючи невдалим проектом впровадження латинської азбуки до українського письменства.
Не диво, отже, що "живий відгук серед старшої й молодшої генерації тогочасної духовної інтелігенції" викликал публікація о.Йосифа Лозинського, пароха села Радохинець "Руськоє весілє". Хоч ця "етнографічна публікація" (та й ще друкована латинкою) о.Й.Лозинського напевно не мала на меті завдати смертного удару тогочасній шкільній драмі, тобто започаткувати світську добу українського театру, яка протягом більше як сто років існувала під назвою "побутова драма" в історії українського театру та й ще до сьогодні, хоч і покалічена большевицько-московською рецептою "соціялістична по змісту а національна по формі, бовтається у сітці неволі, то все таки, "Руськоє весілє", виставлене у львівській духовній семінарії в 1839-40 роках вперше виявило основні елементи нової української драми ( а разом з тим і основні елементи театру у відрізненні від історії літератури) якими є танець, маска, костюм і драматична дія.
І може першуном у змагу за новий зміст українського театру став би Львів, якби тодішнього ректора львівської духовної семінарії, о.проф.д-ра Григора Яхимовича не назначили були єпископом-помічником тодішнього галицького митрополита (а згодом кардинала) Михайла Левицького."За його ректорату загостив до руської духовної семінарії зовсім інший дух...його щиро руське серце, любов упослідженого руського народа і правдиві патріотичні прагнення воскресили й побудили до життя завмерлого духа в цілій галицько-руській народності...В цьому часі під його світлим проводом містила руська семінарія у своїх мурах найзнаменитші умственні сили, бо з неї вийшли світлі патріоти, якими були М.Шашкевич, Я.Головацький, М.Коханович, Ів.Василевич, А.Могильницький, Р.Мох, Н.Устіянович, Скоморовський, Шухевич та ін... Між тодішніми питомцями семінарії було багато обдарованих людей, що отличалися здібностями і замилуванням до драматичної штуки. В тім згляді перше місце займали Кашубинський, Мох, Твардієвич і Вербицький.
"Однакож строгий риґор пізнішого педантного ректора Толиховського, став на перепоні сценічному розвиткові в семінарії.Питомцям строго заказано перебиратися у світський одяг, курити, а передовсім найгостріше заборонено влаштовувати театральні представлення, а навіть учащати на такові.Але помимо такого гострого запорядку питомці потаємно збиралися поміж собою при люльочці виголошували написані Р.Мохом стихами монологи й деякі уступи з його комедій. Але за ректорату Яхимовича не були питомцям заборонені ті розривки, но противно, він сам заохочував до них, а навіть був присутній на першім руськім представленю "Весілє на Руси", котре відограно зі всіма обрядами й піснями".
Ширше про цю виставу пише нам мистецтвознавець Д.Антонович, бо хоч "Весілє на Руси" не було публічною виставою і подане було в рамках тодішньої уже завмираючої шкільної драми "для нечисленних знайомих і любителів драматургії при замкнених дверах семинарицьких", але воно стало заохотою для аматорського гуртка в Коломиї і переважило виграну Коломиї у її змаганнях за новий зміст українського театру.
Треба тут згадати, що показ "Весіля на Руси", як сценічний - якщо так можна сьогодні сказати - етнографічний фактомонтаж - не був відокремленим випадком, бо з народною творчістю, за вийнятком згаданих виставок інтермедійних під час поважних вистав шкільної драми, галицький загал був уже знайомий завдяки вертепові, що зберігався в масах ще до другої світової війни. Але цей процес, як справедливо завважує Антонович, уже проходив мимо української інтелігенції, і що найважливіше, із розвитком галицьких міст помалу заникав. Сильна колись традиція шкільних вистав удержувалася ще по школах, дарма, що вистави по школах виставляли латинською або польською мовами. А у Львові в тодішню пору існував лише німецький театр (від 1776 р.), мова якого для широкої публіки львів'ян не була досить зрозуміла, а польська перша галицька театральна трупа вперше відвідала Львів у 1780 р. але не мала успіху і помандрувала далі.
Український репертуар в кінці 30-х і на початку 40-х рр. коли знову в семінарії дозволені були відкриті вистави, знову прибирає на силі. Доказом цього є дві українські вистави - перша, це згадане вже весілля, а друга вистава з 1842 р. українською мовою складалася з трьох п'єс: перша представляє ярмарок, друга уривок з народного весілля, а третя вибір рабина. Незалежно від того, чи інтермедія "Ярмарок" була повторенням цієї ж з-перед сто років виставленої в Києві (1736 р.) інтермедії Митрофана Довгалевського "Коміческоє дійствіє на Рождество Христове", як теж незалежно, чи "Вибір рабина" був повторенням старої інтермедії "Жида з русином" чи наново скомпонованою інтермедією Р.Моха, чи когось іншого з тодішніх питомців-авторів на відомий народний анекдот (що згодом увійшов в літературу в обрібці Ст.Руданського), висновок один: "у львівській семінарії, заснованій 1783р.жевріла традиція старої української творчости, вона тільки жевріла, доживала віку, але не мала спосібности зробити перехід до світського українського театру". Надто стиснене провінційне життя Галичини, відмінність світогляду тодішньої української інтелігенції тих часів спричинили те, що "спроби утворення світського українського театру в Галичині походять з-поза школи, і не зі Львова, а з Коломиї і під безпосереднім впливом українського театру Ів.Котляревського (та Гр.Квітки-Основ'яненка).Але тут треба сказати, що "ініціяторами тих проб і головними виконавцями були все таки колишні вихованці Духовної семінарії, які зі школи винесли не лише любов до театру", але й, треба додати, любов до рідного слова свого народу.
Перша публічна театральна вистава в Коломиї в грудні 1848 р. поставлена старанням і заходами ревного душпастиря і гарячого патріота о.Івана Озаркевича (1794-1854) письменника, перекладача (1852 р. перекладав українською мовою "Басні Езопа") і поета (вірші "Стихотворенія") та тодішнього пароха Коломиї разом із коломийськими міщанами аматорами-акторами, Юрієм Стадниченком, Іваном Филиповичем, Фердинандом Буклашевським та другими, про котрих імена годі тепер довідатися", була наскрізь революційною подією в історії галицького театру.Не менш революційним кроком був підбір до цієї першої публічної вистави, тобто, "співогри" Ів.Котляревського "Наталка Полтавка", що духово відповідала повністю широкій публіці тодішнього населення Галицької Руси-України, і також сценічна подача цієї народної оперети.Сміливий крок повної перерібки оперети "Наталка Полтавка" Котляревського, починаючи від заголовку "Дівка на відданю або на милуванє нема силуваня", тобто не повністю зірвання чи відкинення первинних інтермедійних елементів шкільної драми, як радше збагачення їх чи поширення, а кінчаючи перенесенням дії на покутський ґрунт та використання покутського фолкльору не лише зробило "Полтавку" рідною п'єсою в Галичині, але й відкрило шлях побутовій п'єсі галицького театру.
"Полтавка" у перелицьованій версії о.Озаркевича робила враження самостійної п'єси: героїня Наталка звалась Анничкою, усі дійові особи говорили покутським говором, деякі пісні (зокрема зросійщені) замінені були місцевими покутськими піснями, а відома пісня Наталки "Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву, пошануйте сиротину і не вводьте в славу". Анничка співала "Видно шляхи коломийські, славну околицю, пощануйте сироточку бідную дівицю".Вистава була підготована дуже старанно, бо ще в червні 1848 р.о.Ів.Озаркевич з допомогою бургомістра Коломиї Дрималика і видатного діяча директора школи Миколи Верещинського зложили з тодішніх аматорів "драматичне товариство" для вистав у Коломиї і коли, по майже піврічній підготові, виставили "Дівку на віддані", народу на виставку набилося "як в Зарваниці на празник Івана Хрестителя".
Бачивши таке захоплення театральним мистецтвом, коломийський ансамбль аматорів-акторів відвідав Львів, Перемишль, а згодом Тернопіль і всюди викликував подив.Але цю працю, міста, яке перше почало віддихати українським національним театральним мистецтвом" і пальму першенства держало міцно у своїх руках майже сто років, тобто від 1848 до 1939 рр., перервали тоді на два десятки років політичні умовини, серед яких жила вітка українського народу під тодішньою окупацією Австро-Угорщини: спершу революція у Львові і в Угорщині, а потім участь Австрії в т.з. Кримській війні в 1852-54 рр., врешті війна Австрії із Сардинією і Францією припинили на якийсь час національне й літературне відродження Галичини. Аж після 1862 р., коли привернена була в Австрії конституція і наладнані літературні взаємини з тодішною Східною Україною, пожвавішало духовне життя Галичини, включно із заснуванням (1864 р.) галицького професійного театру.
Але помилявся б той, хто казав би, що у згаданих міжвоєнних роках, включно з революційними роками Росії чи Австрії, Коломия занедбала театральне мистецтво. Навпаки, змаг за українське театральне мистецтво, включно з підготовою теорії і практики в цій ділянці, не лише в Коломиї, а може, радше в Коломийщині, не лише не послабився, але навіть, можна сказати, зміцнів.
На грані 70-80 років 19-го ст. відновлюється поза Львовом театральний рух, очевидно, аматорський і починає його знову та сама Коломия, як і в першій половині 19 ст.
"Восени 1879 р. тут було створено "Перше літературно-драматичне товариство імені Г.Квітки-Основ'яненка". Організатором і керівником цього товариства був колишній актор театру "Руської Бесіди", драматург І.Трембицький, який сам ставив усі вистави.
Влітку 1880 р. товариство опублікувало свій статут, за яким, зокрема, зобов'язувалося давати вистави не менше одного разу на місяць.
Першою п'єсою ставленою літературно-драматичним товариством у Коломиї, була "Наталка Полтавка" Котляревського, на цей раз уже не перероблена. "Дилентанти-аматори вдоволили цілком публічність нашу. Спів був хороший. Виборний і Возний станули перед нашими очима, як вірні типи наших людей з Полтави. В тих двох ролях оказались панове аматори не дилетантами, а рутинованими акторами...", писала газета "Діло" про цю першу виставу, (ч.4, 1880 р.).
Гру коломийських аматорів на рівні професійного театру відзначило "Діло" і в рецензії на виставу "Верховинці" Ю.Коженьовського ("Діло" ч.28, 1880).
Протягом 1880 р. було показано близько дванадцяти вистав.Серед них, крім згадуваних: "Ольга" А.Яблоновського, "Маруся" за повістю Г.Квітки-Основ'яненка, "Бондарівна" Ф.Заревича, "На св.Андрея" І.Трембицького, "Сватання на вечорницях" А.Янковського та інші одноактні комедії й водевілі, значною мірою перерібки з німецької і французької літератури, запозичені з репертуару театру товариства "Руська Бесіда" та польських мандрівних труп".
Виявивши великий інтерес до діяльности літературно-драматичного товариства в Коломиї, на початку його існування, галицька преса в наступні роки перестає інформувати про ці аматорські вистави, згадки про них трапляються рідко. Отже, якою була лінія розвитку цього гуртка, судити важко. Відомо, що існував він до початку XX ст. Не збереглися прізвища його акторів-аматорів, але слід гадати, що то були насамперед колишні актори-професіонали, які залюбки осідали на постійне проживання у Коломиї. Так було з І.Трембицьким у 70-х роках, так трапилося і з І.Біберовичем та І.Біберовичевою у 90-х роках. Колишній директор і примадонна театру т-ва "Руська Бесіда" брали живу участь у діяльності аматорського гуртка в Коломиї. За прикладом Коломиї у 80-х роках, з'являються в 90-х роках по всіх містах Галичини аматорські гуртки."
Однією із цікавих постатей тодішнього аматорського театрального руху був Ісидор Трембицький (1847-1924) народжений у Станиславові, спершу народний учитель, що потім кінчав вищі правничі студії у Чернівецькому університеті, в 1880-их роках - редактор літературного журналу "Весна" в Коломиї і суспільний діяч та автор шкільних підручників і драматичних творів для аматорських театрів. Залишив около 40 драматичних творів та оперет, з яких 32 вийшли друком у вид-ві М.Білоуса в Коломиї. Знавець сцени, якийсь час працював у москвофільській театральній групі в ролі коміка польських провінційних сцен Антона Моленцького (1843-1873, правдиве прізвище - Найбок), який в 1870 і 1873 роках був керівником театру "Руська Бесіда" у Львові (згадка про Трембицького у Ст.Чарнецького "Нарис історії українського театру в Галичині", Львів, 1934, стр.69, примітка: склад: "Театру Моленцького").
Про Ісидора Трембицького згадує теж "Нотатник Шпарґаляра" Гр.Л., в кількох чч. "Америки" (144, 1973 і ч.48, 1974) під з."Т.Шевченко на сцені", читаємо: "...Не є виключено, що справді першим автором, який намагався ввести на сцену постать генія української літератури був згаданий недавно на сторінках нашого "Нотатника" Ісидор Трембицький, дарма, що ця його одноактівка з життя Шевченка, із Шевченком у головній ролі, напевно не була на сцені. Навіть такий дуже осторожний і прихильно настроєний у своїх критичних заввагах у відношенні до низки письменників історик літератури, як О.Огоновський, у своїй "Історії літератури" (ч.11 Львів, 1889, примітка на стр.947-48) про драматичні твори І.Трембицького пише, що ці "драматичні писання не можуть зватись вдоволяючими...автор знає сценічні ефекти, але не проявляє вдачі драматурга...цілість твору не має стійкости літературної...".
У т.зв."Українській радянській енциклопедії" (УРЕ) Трембицького не згадали, як і в 9-му томі ЕУ (1980) його нема.
Коломия, таким чином, мабуть, єдина в тодішній галицькій Руси-Україні мала свою власну "Библіотеку театральну", яку видавала "печатня" М.Білоуса і в якій до 1905 р. появилося 17 випусків театральних творів (дея"і навіть "с ролями" одно-дво-триактівок). Як довідуємося із списка надрукованих творів у тодішній "Бібліотеці театральній" на останній сторінці обкладинки згаданої "Исторії основаня и розвою русько-народного театру в Галичині" Т.Ґембіцького, тематичний засяг виданих творів дуже широкий і, крім одноактівок, які ще задихають інтеремедіями шкільного театру ("Іцко сват") є там драматизовані обряди народної творчости "Гей на Івана, гей на Купала" чи "На св.Андрея", драматизовані народні леґенди - "Святий Николай на Руси", навіть більше "Комедія з российско-японской війни" - сцена в однім акті, тобто наскрізь в тодішньому часі (російсько-японська війна 1904-05) актуальна одноактівка.
Коломия, одначе, до театрального життя підходить теж і теоретично: в 1905 р. появилася (в тому ж виданні М.Білоуса) 45-сторінкова книжечка "Поученіе о театральних представленіях", що її написав Г.А.П. Це учення, признається автор у вступі, він "написав не з охоти до писання, а тільки хотячи прислужитися заінтересованим"; бо "у новіших часах наші міщани і селяни полюбили собі давати театральні представлення" ...під час коли "їм недостає поучення і підготови для театральних вистав, основи й мети гнх вистав і знання як до них братися і як їх вивчати" (ст.4-5).
І автор, поки приступить "до поученій", що це театр, звідки походить це слово, як діляться поодинокі жанри драми й т.д., що це роля, які завдання режисера і т.д., застерігається, що його "поучення" є головно для тих "які наміряють стати акторами", для тих, що "аранжують театральні представлення", бо їх ждуть великі труднощі: а) є особи (серед нашого загалу), ці не хочуть взяти на себе вивчення ніяких роль, бо вони не хочуть бути комедіянтами чи сміхотворами; б) є особи, які радо візьмуть до вивчення ролю, але не кожна дівчина хоче бути на сцені матір'ю нелегальної дитини чи старухою, а вже за ніяку ціну жінкою-пиячкою, жидівкою, чи циганкою; в) усі хочуть грати на сцені панянок, паничів, панів, військових, урядовців, графів, князів чи княгинь, словом, якихсь видатніших осіб, а не хоче бути на сцені пастухом, покоївкою, кухаркою, фірманом,
особою поганої опінії, злодієм чи катом (ст.4)."А чому воно - питає автор і відповідає собі: "А тому воно так, бо не знається основи і театру!"
Автор ознайомлений добре із сучасною йому драматургією Західної Європи у десяти розділах своєї праці подає уривки із п'єс німецької (Ґете) класики.
Не диво, отже, що так театрально вихована Коломия, якщо йде про акторів і п'єси галицьких пересувних театрів, була дуже вибачлива і кожний пересувний театр котрусь із видатніших своїх прем'єр чи прапрем'єр ставив у Коломиї. В 1900 р., започатковуючи вперше український оперний сезон, ставив прапрем'єрою оперу Ж.Бізе "Кармен" (переклад В.Шурата й Ст.Чарнецького) в Коломиї незабутній режисер і актор, тодішній директор театру "Руська Бесіда" Йосиф Стадник (відновлено цю оперу в Оперному Театрі у Львові 1940 р.). Прапрем'єрами в Коломиї в одному з найкращих пересувних театрів "Заграва" під мистецьким керівництвом В.Блавацького, йшли "Голгота" і "Слово о полку Ігореві" Гр.Лужницького, в Коломиї в 1939 р. об'єдналися два найкращі галицькі театральні ансамблі "Театр ім.Тобілевича" (реж.М.Бенцаль) і театр "Заграва" (реж.В.Блавацький) в один "Театр ім.Ів.Котляревського". І тут, в Коломиї, наче згідно з наказом історичної Немезиди, богині справедливости давніх греків, віддав свій останній віддих "містові, яке віддихало театром", найкращий актор-мистець останніх десятиліть нашого сторіччя і полум'яний патріот українського театру - Микола Бенцаль.
|
