|
Мирослав Б.БОЯРСЬКИЙ
 Моє коротке перебування в Коломиї збагатило мене дуже цікавими переживаннями і в ділянці шкільних справ, як і в суспільному житті коломиян. Як у кожному галицькому, більшому або меншому містечку, Коломию замешкували українці, поляки й жиди, не враховуючи інших національностей. Назагал, не було замітніших непорозумінь поміж цими трьома групами національностей. Українці й поляки користали з професійного досвіду жидівських ремісників (кравців, бляхарів, годинникарів), а жиди мали добрі приходи, користаючи з браку фахових ремісників серед двох попередніх груп. Життя плило спокійним, типово маломістечковим, загумінковим руслом. Тож не диво, що коли часом загостив до Коломиї мандрівний український театр, то ціле містечко оживало і маломістечкова монотонія переривалась. До українського театру ішли всі три групи міщан Коломиї, бо всі розуміли українську мову, а то й розмовляли між собою, коли зайшла потреба.
Вертаючись до шкільного життя і школи, в якій мені доводилось перебувати більшу частину дня, мої переживання багатіші в більш психологічні моменти, що характеризували життьові умовини, в яких доводилось співжити і працювати нашому учительському зборові та шкільній молоді в одному шкільному будинку з поляками. Польське крило було відділене від українського спільного шкільного приміщення перегородою в коридорах, але були дві окремі руханкові залі. Проте, було спільне подвір'я для спортових занять.
За мого учителювання в Коломийській гімназії не було сутичок між учнями обох національностей, ані непорозумінь між польськими й українськими учителями, але завжди відчувалась напружена атмосфера, бо поляки поводились дуже бундючно й самопевно супроти українців. За мого побуту в Коломиї була та сприятлива обставина в користь українського шкільництва в Галичині, що шкільним візитатором в тому часі був проф. Юрій ПОЛЯНСЬКИЙ, незвичайно тактовна людина і добрий дипломат у розв'язуванні загострених питань щодо українських шкіл. Д-р Ю.ПОЛЯНСЬКИЙ мав багато знайомих серед польських науковців, з якими в'язали його спільні інтереси в ділянці геологічних, та праісторичних досліджувань Галичини, тож умів використати свої зв'язки для добра незавидного положення українського шкільництва за польської влади, особливо приватного, рятуючи загружені школи, привертаючи їм право прилюдності не раз у безвихідному положенні. Очевидно, українці не оцінювали достатньо цього добродійства і не раз кидали злосливого камінця у сторону візитатора. Зухвалість та ігноранція - це типові риси польських урядовців, особливе, коли українці не хотіли вживати польської мови. Я пригадую свою зустріч з директором польської гімназії (БОРОНЬОМ), коли я зголосився і представився йому як новий учитель ( я мав кілька годин в польській гімназії). Директор польської гімназії, не підступаючи заблизько до мене, тільки буркнув: "добже-добже", і не подавши мені руки, звернувся до секретаря, щоб вписав мене на поділі годин. Українські професори, кланялись представникам польської влади, для добра школи, щоб дати можливість молоді закінчити середню освіту та здобувати вищу освіту, збільшуючи ряди нашої інтелігент такої потрібної в житті кожного народу. Тож ця поведінка українського учительського збору була подиктована імперативом їх любови та журби за майбутнє нашої молоді. Між поодинокими учителями були теж непорозуміння, але позатим усі вчителі жили в дружніх взаєминах, хоч старші віком учителі не дуже радо приставали з молодшими, тому я належав до трійки, до якої входили, крім мене, ще проф. Орест КУЗЬМА, що вчив природознавства, Юліян ЛЕЩИНСЬКИЙ, який учив рисунків та практичних занять. Ми відвідували себе взаємно, проводили разом час на проходах та гутірках. Орест КУЗЬМА - незвичайно мила людина й товариська. Він схилявся до соціялізму і пропагував "Есперанто", щоб люди усього світу могли порозуміватись і співжити.
В часі конференцій ми сиділи на сірому кінці стола і оцінки з наших предметів не мали великого впливу на засуди деяких нащасливих учнів, часом нам уривався терпець, і коли ми бачили, що деякі учителі керуються надто особистими, а не об'єктивними мотивами в засуді учня, то ми виступали разом і висували такі додатні сторони засудженого, що вкінці виборювали йому ще одну спробу для поправи, і часто учень поправлявся на дуже доброго і в навчанні і в поведінці, а наша трійка в авторитет. Нас прозивали, в нашій відсутності різними "придумками", як капусьцяж, козьолкаж і гибляж, але й інші вчителі мали смішні призвання, напр., проф. Б. ЛЕВИЦЬКОГО прозивали "штравсом", бо він був високий і худий.
Згадуючи нашу шкільну молодь, то вона була справді золота в порівнянні з американською без дисципліни та особистої культури, як і без основного домашнього виховання. Тож я щиро співчуваю тутешнім учителям, які з усякого роду труднощами мусять виконувати важке завдання - у вихованні цієї звихненої добробутом молодої генерації.
Згадуючи спортові змагання нашої молоді з польською, які щороку відбувалися на спортовій площі, то мушу признати, що майже в усіх спортових суперництвах наша молодь мала більше успіхів,ніж польська. Наша молодь горнулась до учителів, вірила нам, що бажаємо їм осягнути вищу освіту і знання. Очевидно, часами треба було вживати гостріших засобів до більш бунтівничих хлопців, як, наприклад тих, що виломлювались з-під шкільного правила й курили, даючи поганий приклад іншим, молодшим учням.
Проблема з курінням у середніх школах була трудна до розв'язання, що вкінці шкільна кураторія веліла призначити одну кімнату для налогових курців, щоб могли собі покурити на перервах. На мою думку, то не був педагогічний підхід. Директором української гімназії був тоді Ст.КОТЕЦЬКИЙ. Дуже добродушна людина, але без сильної волі, тож завжди здавався на інших у вирішуванні важливих справ у школі. Великий вплив на формування характерів молоді мав д-р КНЯЖИНСЬКИЙ, учитель української мови. Молодь цінила його за те, що він старався не тільки поглибити їх знання української літератури й мови, але й виховував їх національно, що було в тих часах рисковне.
Найстаршим членом учительського збору був проф. Богдан ЛЕВИЦЬКИЙ, що його прозивали Штравсом. Він був типовим учителем старого шкільного ригору, пам'ятав цісарські часи, коли вчителі носили шаблі в часі різних урочистостей, а що був трохи гордий, то й нерадо подавав руку молодим учителям. Але скоро закінчився мій побут в Коломиї воєнною заверюхою та радикальними змінами як у шкільному житті, так і в новому, непевному, штучно накиненому совєтською владою життєвому вирі застрашеного суспільства Коломиї. Великими привілеями втішались тепер у новому совєтському режимі Галичини жиди з бідніших ремісничих кругів, які ще за польської влади були дуже скомунізовані, а деякі сиділи в польських в'язницях за комунізм. Усі приязні дотепер зв'язки між українцями й жидами порвались і треба було берегтися, щоб хто з них не зробив доносу за націоналізм. Арешти почались як серед українців,так і серед багатих жидів. У школі відбувалися радикальні зміни. Директором нашої школи на місце КОТЕЦЬКОГО став проф. ШИПАЙЛО, але не надовго, бо прийшли нові учителі з України і новим директором став українець зі Сходу який був дуже тактовний та милий в поведінці. Особливо я згадую його ласкавим словом, бо саме він порадив мені змінити місце побуту, що я і зробив і тим самим уникнув арешту, як це я пізніше довідався. Я переїхав до Чорткова, де вчителював аж до приходу німців.
Мирослав БОЯРСЬКИЙ. Народився 1908 р. в селі Новосілці Костюковій Заліщицького повіту, Тернопільської области (воєвідства), син священика. У 1926 р. кінчав Акад. Гімназію у Львові, університетські студії (польська філологія та фізичне виховання), кінчав у Познані в 1930 р. Пізніше доповнив студії фізичного виховання у Варшавському центральному інституті. В 1931 р. почав учителювати в приватній українській гімназії в Чорткові. У шкільному році 1938-39 переведений до Коломийської гімназії, де вчив аж до приходу большевиків. В 1940 р. вернувся до Чорткова, де вчив в українській гімназії аж до приходу німців. У 1943 р. виїхав на еміграцію, перебув воєнні часи в Німеччині, в таборі Карльсфельді, де організував українську гімназію з допомогою учителів, які зголошувались до праці, а згодом, після війни, емігрував до Австралії, де прожив 9 років. В 1959 р. приїхав до Америки, працював у компанії комерційних прогноз, а коли пішов на пенсію, живе в малому містечку Неровсбурґу, серед мальовничої природи, яка нагадує родинні околиці Поділля. Працює тепер з дружиною в городництві, а дружина взимі пише писанки та вчить американок, які дуже цим мистецтвом зацікавлені.
|
