|
Емілія ДОРОЦЬКА-КУЛИК
 Вона, та дорога, простелилася від порога нашої хати, замаєної кущами цвітучого бузку на горбочку, що в них солов’ї вили гнізда і виводили трелі в місячні ночі. Там, на Котиківці, в покутському містечку Городенці, минуло моє дитинство і юність. Важким пшенично-буряковим чорноземом сіріла вона "цісарською дорогою" між хвилястими, родючими полями в широкий світ, що його першим етапом була Коломия.
В часі, до котрого стосується моя перша самостійна мандрівка у світ, поняття простору було інакше, як сьогодні. Його не скорочували, не корчили, не перетинали ні бистробіжні поїзди, ні сильні моторові авта, ні шипучо-крикливі джети, що в своєму зухвалому леті добираються до сонця. Ні, тоді простір мав свою силу, чар і таємничість невідомого. До нього ставилися з пошаною, іноді з деяким острахом. Дороги в далекий світ не були такі втоптані і знані, як сьогодні.
Коломия, старша сестра Городенки, столиця Покуття. її обвівають вітри з карпатських полонин, для мене найкращих гір під сонцем. Вона розсілася в підніжжі Карпат, над Прутом, що котить свої бистрі води аж з-під Чорногори, то стрибає по каміннях, як малий збиточник, то знову спускає, неначе статечна господиня, що повагом походжає по своїй загороді. На те, щоб проїхати віддаль 42 кілометри поїздом, що раз на 24 години з голосним свистом вибирався з кінцевої станції Ясенів Пільний під самою румунською границею, треба було чотири з половиною години при гарній погоді, а взимі, коли сніг замете дороги, то шість, вісім або й більше годин. Добрі коні проїздили ту дорогу в шести-восьми годинах, з обов'язковим попасом у Гвіздці. Коли ж механізація і техніка дібралися і в цей кутик краю і завелася постійна автобусова комунікація, то 42 кілометри проїздилися "блискавично", цебто, як добре пішло, за дві-три години. Вколисані їздою вибоїстою дорогою, що "курилася журно", з гордістю вступали ми на коломийський ґрунт, дякуючи Богу, що щасливо заїхали. Не без сантименту і тихої мелянхолії згадую ті часи. Часи, що їх завжди вистачало на особисті і громадські справи, на працю жертвенну, ідейну, щиру і безкорисну, аж до самовідречення.
Моя мандрівка у світ почалася взимі 1926 року. Мене все цікавила громадська праця. Думаю, що це завдяки моїм учителям у городенській гімназії, головно Михайлові Навроцькому, Володимирові Павлусевичу і директорові Антонові Крушельницькому — вони дбали про те, щоб моє зацікавлення літературою, деклямацією і театром розвивати, посилюючи його виступами на всіх шкільних імпрезах. Це захоплення не покинуло мене й досі. З вдячністю згадую їх працю над нами, учнями, головно проф. Михайла Навроцького, що все радів кожним моїм успіхом.
Коли в Коломиї почав виходити жіночий двотижневик "Жіноча доля", я з запалом старалася поширювати його в рідному місті. Почалося листування з редакцією, наперед у ділових справах, а далі я відважилася написати якийсь допис, потім коротке оповідання, що його на мою радість надрукували. Услід за тим дістала я від редакторки Олени Кисілевської листа з пропозицією переїхати до Коломиї і помагати їм у праці в редагуванні двотижневика, бо він щораз більше поширювався. Це була для мене велика радість і несподіванка. Виїхати "у світ" і працювати в редакції! Спокуса була дуже велика для молодої дівчини, не без деякої дози романтизму. І так від зими, мабуть, лютого чи березня, я стала працювати в редакції "Жіночої долі", спершу двотижневика, а потім тижневика, за редакцією Олени Кисілевської, громадської діячки, письменниці і потім сенаторки до польського сенату у Варшаві.
Поселилася я в домі редакторки при вул. Новій ч. 1 і зараз же почала входити в обов'язки. А праці було немало! До мене належало все листування, редакційне й адміністраційне. Деякі листи важливого або особистого характеру накреслювала редакторка, але більшість я полагоджувала сама. Далі в мої обов'язки входили — не дуже скомпліковане книговодство, поміч при фальцюванні і висилці газети, репортаж чи стаття вміру потреби, словом — "куди начальник пішле".
Машини до писання в редакції не було, всю писанину треба було виконувати руками, а було того досить! Машину купили аж пізніше, десь аж через рік. В редакції, крім редакторки, працював постійно Іван Зубенко, емігрант з Херсону, кол. гімназійний учитель, років 33-34; його доля занесла до Коломиї з табору інтернованих, здається, з Калішу. Він жив дуже скромно, в малій кімнатці в хаті на подвір'ї родини Кисілевських, де було теж приміщення й устаткування редакції, а складалося воно з двох столів і маленької полички. Зубенко був чесна людина, свідомий українець, письменник, з деяким літературним дорібком. Крім коротких статтей та оповідань, що друкувалися в різних наших часописах, у видавництві "ОКА" в Коломиї вийшла його повість "Зірка".
Всією душею віддався він праці для "Жіночої долі", був мотором, що все порушував. Коректа, виправлювання статтей, ломка числа — все було в його руках. Дуже скромно оплачуваний, він був щасливий, що мав кутик і культурну роботу, яка давала йому сяке-таке існовання. А життя політичного емігранта в шовіністичній Польщі не було солодке. Не один з них жив у голоді і холоді. На посаді співредактора "Жіночої долі" Іван Зубенко працював до приходу большевиків у 1939 році. Помер трагічно в 1941 році, не витримавши розкошів "щасливого й культурного" життя нових загарбників.
Видання двотижневика "Жіноча доля" почала Філія "Союзу українок" у Коломиї, і це Товариство було фактичним власником видавництва. Але, створивши його і підібравши людей до роботи, управа т-ва не багато цікавилася справами "газети", залишила всі її справи на особово невеликий редакційний склад. А роботи, без ніяких технічних облегшень, було багато, і на години її ніхто не міряв. Робили всі так довго, аж усе було зроблене. Дуже часто, щоб уникнути конфіскати газети і випередити польську поліцію, що чіплялася за найменшу річ та дошукувалася "протидержавности", ми з Зубенком працювали цілу ніч, щоб рано розіслати газету поштою, ще поки прийде рішення цензури. Коли щось було не в лад, то приходилося вибачатися, мовляв, "ми не сподівалися". Не було "овертаймів", був щирий запал і любов до справи. Успіх був високою моральною нагородою, бо матеріяльна не вистачала, щоб оплатити кімнату і раз на день наїстися. Зате скільки радостей захоплення давала праця! Зав'язувалися нові знайомства, поширювалося листування не тільки з читачками, що все більше й більше цікавилися різними справами, а в тому і жіночим питанням, але також з визначними особами в краю і за кордоном. Писали до нас і надсилали матеріяли до газети Софія Русова і Марія Омельченко з Праги, Наталена Королева з Подєбрад, Савеля Стечишин з Канади, Олена Лотоцька з Америки, Ольга Кобилянська з Чернівець, Олена Пчілка з Києва — вона дуже скоро замовкла — та інші, що їх імен уже й не пригадаю.
Писали з Парижу, Бразилії, Аргентини, Аляски, Харбіну, Зеленого Клину, Туреччини... Щирими і простими словами писали селянки й робітниці. Українське жіноцтво ставало щораз певніше на ґрунт національного відродження і свідомости. І що більші були переслідування польської адміністрації, то більший був запал і опір.
На час моєї праці в редакції припадає і моє ближче знайомство з селами Коломийщини, куди я майже щонеділі, крім зими, виїздила з рефератами до філій "Союзу українок" або читалень "Просвіти". Перший мій виступ, відбувся в містечку Яблонові, куди поїхали ми обидві з редакторкою Оленою Кисілевською. До того часу я ніколи не виступала як промовець. Заля читальні "Просвіти" заповнилася вщерть святково й барвисто одягненими жінками. Декотрі прийшли з маленькими дітьми на руках. Редакторка Кисілевська говорила про завдання жінки в громаді, хаті й родині, її ролю і значення як матері і громадянки. Всі слухали уважно. Між доповідачкою і слухачками був тісний зв'язок, щиро й глибоко реагували вони на всі заторкнені питання. По скінченні, редакторка звернулася до мене з пропозицією сказати дещо й від себе, спробувати сил. Мабуть, захопив мене загальний настрій і зацікавлення присутніх і я почала говорити, вже не пригадую що. Не без биття серця відбувся цей мій перший громадський виступ, та після того редакторка вирішила, що я буду вже самостійно їздити з доповідями. І так об'їхала я в Коломийщині багато сіл — Рожнів, Вербіж, П'ядики, Коршів, Хлібичин, Королівка й інші, що їх назви вже позабувала. Темою доповідей були культурно-освітні справи, роля жінки в громаді й родині, виховання дітей і різні справи щоденного життя, часом короткі літературні виступи.
Мої виїзди на села Коломийщини давали мені все велике вдоволення. Коли сьогодні я порівнюю наших селянок з жінками інших народів, що їх життєвий стандарт і можливості кращі, як були тоді в наших жінок, то бачу, що в громадських і суспільних справах наші селянки й робітниці перевищали своїх сестер західних народів.
В 1927 році відзначували дуже врочисто ювілей нашої великої письменниці Ольги Кобилянської, що жила в Чернівцях. Це, правда, недалеко, але за границею, бо румуни окупували Буковину і цупко тримали її в руках. Вибрана була Коломия як найближче більше місто, і запросили приїхати письменницю. Я була зворушена до глибини серця на саму думку, що побачу "царівну Буковини", авторку "Землі", "Царівни", "Через кладку" й інших повістей, що їх з таким захоплення читала. Я належала до тієї групи жінок, що були делеговані привітати письменницю на залізничній станції. Зворушення, що ось побачу Ольгу Кобилянську, відбирало мені віддих. Після кількох хвилин очікування, із свистом над'їхав поспішний поїзд Букарешт-Відень і зупинився на станції. З одного з вагонів з трудом вийшла вона, велика дочка Буковини Ольга Кобилянська. її підтримували товаришки подорожі, Ольга Гузар і племінниця письменниці. Дрібненька, тендітна постать старшої жінки, одягнена скромно в чорне, з трудом ступала зболілими від хвороби ногами. Я побожно дивилася на цю слабовиту жінку, що на її блідому обличчі горіли великі чорні очі — перемога духа над тілом — того духа, якого силою вона творила, діяла, зворушувала й поривала своїми писаннями. Каритою, запряженою парою білих коней, що її позичив на ту ціль о. декан Русин, привезли ми з парадою Ольгу Кобилянську до міста. Увечері того дня відбувся концерт на її честь. Заля міської "Каси ощадности" була переповнена. Співав хор "Боян".
Привіти, квіти, святковий настрій... Коли письменниця ввійшла до залі й ішла на призначене місце в першому ряді крісел, всі присутні піднялися з місць і оплесками привітали ювілятку. Шкільна молодь української гімназії і жіночої семінарії творила почесний шпалір від дверей аж до фотелю. То була справді зворушлива хвилина. Після привітів і концертової частини промовила Ольга Гузар. В імені письменниці вона відчитала подяку за підготоване свято. Пригадую початкові слова: "я не промовець, тож дозвольте, що подякую вам цим способом"... Так, вона була володарка духа, що закріплювала свої слова письмом, залишаючи іншим виповідати їх живим словом.
Гостювала Ольга Кобилянська і в редакції "Жіночої долі" в домі редакторки Кисілевської, де влаштоване було для неї скромне прийняття. При цій нагоді я мала нагоду зблизитися до неї і ближче познайомитись. До того часу ми зналися тільки з листів. Вона дуже живо цікавилася справами часопису і на мою радість пам'ятала навіть дещо з моїх друкованих починань. Зворушлива була її скромність, сердечність і лагідність. Коли ж потім в альманаху "Жіночої долі" була надрукована моя новелька "Анничка", і її читали на літературному вечорі в Чернівцях, я дістала від Ольги Кобилянської особисто писаного листа з заохотою не кидати пера, і її гарну фотографію з присвятою. Невимовно шкодую, що ця така дуже дорога для мене пам'ятка пропала у воєнній хуртовині.
Хор "Боян" і театральний гурток ім. Тобілевича — були два товариства, що участь у них давала мені артистичне вдоволення і відпруження після праці. Диригентом "Бояна" був, покійний уже, д-р Роман Ставничий. Висококультурна людина, джентельмен на кожному кроці, знаменитий майстер свого діла, він умів притягнути і запалити людей до хорового мистецтва. Недивно, що членами хору були і молодь, і старші, і зовсім уже поважного віку громадяни. Концерти "Бояна" стояли все на високому рівні, мали добрих співаків і солістів. Згадаю тут про концерт на честь композитора Дениса Січинського в 1926 році. Відбувся він дуже імпозантно. Між іншими, в його програмі була частина з опери "Роксоляна" в супроводі симфонічної оркестри. Солісткою була Софія Ковбуз, що недавно до того концерту вернулася з Міляна, де вчилася співу, і д-р Гриць Ганкевич. У складі оркестри були, м.ін. поважний віком, майже 80-літній нотар Лучаківський, проф. Роман Рубінґер, молода скрипалька Слава Сосенко, потім заміжня Острук, і письменниця, що жила у Філядельфії, Іван Зубенко й інші. Всі хористи в вечірніх одягах, дириґент у фраку, з широкою синьо-жовтою лентою, елегантний і спокійний, як звичайно. Куртина пішла вгору, почулися звуки увертюри, помах палочки дириґента — і зіспіваний гладко хор почав свою партію. А потім дві великі арії солістів. Співали дуже добре. Солодко й ніжно нісся голос Софії Ковбузової, відтворював долю турецької бранки Роксоляни. Але сольо Роксоляни не було щасливе для солістки. Незабаром після концерту, в силі віку і в повному розквіті свого таланту, вона померла. Роксоляна зійшла з репертуару. Пару років пізніше знову її повторили, бо появилася нова солістка — Туся Ґісовська, що мала гарний голос, добрий до партії Роксоляни. Як і першим разом, так і тепер концерт був дуже добрий, а солістці не щадили похвал за гарний спів. Але незабаром після концерту і вона скоропостижно померла в молодому віці. Від того часу не співали вже Роксоляни.
Участь у хорі "Боян" зараховую до дуже приємних хвилин мого життя. Сьогодні маю можливість порівняти й підкреслити той ентузіязм, що з ним усі ставилися до громадської роботи. Сніг чи дощ, холод чи вітер — не були перешкодою. На проби всі приходили точно, не "бюїками" чи "крайслерами", а били ногами по розхляпаній дорозі туди й назад у темну ніч, старі й сивоволосі громадяни і ми, молоді. Не було й мови, щоб хтось легковажив і не прийшов на пробу! А те саме було і в театральному гуртку ім. Тобілевича, що його провадив талановитий режисер Олекса Скалозуб. Була пошана до праці, запал, охота й гарні висліди. Репертуар був різнорідний, побутовий і європейський, а виконання завжди на мистецькій висоті. Великою мірою треба було це завдячувати режисерові, його тактові, знанню й умінню з'єднати людей. Тож нічого дивного, що ми, молоді, горнулися до праці, вчилися і захоплювалися нею.
Коли згадую про театр, не можу поминути мовчанкою любленої всіми Олени Хоміцької, матері знаної нашої письменниці Ярослави Острук, нашої театральної "мамуні", артистки з Божої ласки, обдарованої великим талантом. За інших умовин вона могла бути великою акторською славою. Багато років вона брала участь у театрі, дуже добре грала ролі матерей, тіток, бабусь. Вічно молода духом, для нас молодих була все щирим дорадником та опікуном. Вірна Коломиї все своє життя, хоч мала нагоду виїхати, лишилася і спочила там навіки, закінчивши свою повну жертвенної праці життьову дорогу. Серед тих, що знали її, назавжди залишиться пам'ять ідейної, талановитої і доброго серця людини, а їх тепер щораз менше.
Як сказано, управа філії "Союзу українок" небагато цікавилася "Жіночою долею", що завдяки зв'язкам і солідній праці стала поважним і самовистачальним фінансово тижневиком. Щораз більше давалися чути голоси за те, щоб передати видавництво редакторці Олені Кисілевській на власність, що і сталося рішенням загальних зборів" у 1929 році. Мій життєвий шлях зробив крутий зворот. Після двох років праці в редакції "Жіночої долі" я виїхала з Коломиї на фахові студії і моє відношення до редакції припинилося. На моєму місці в редакції "Жіночої долі" почала працювати пізніше письменниця Ірина Вільде. Прихід большевиків у 1939 році поклав кінець "Жіночій долі".
Моя дорога у світ стелилася горами й долинами, позначилася всякими зворотами й закрутами, рвали її бомби й гранати, а воєнна хуртовина замітала сліди все дальше й дальше від рідної землі. Але думка вперто вертається в минуле, виловлює з нього те, що було гарне й вартісне, вічно живе в пам'яті. І не заглушать того в нашій душі ні запоморочливе американське життя, ні далека віддаль від рідного краю.
|
